Жюль Верн - Діти капітана Гранта

– І після придушення округу Ваїкато війна закінчилася? – запитав Джон Манглс.

– Ні, мій друже, кінець війні не покладений, – відповів Паганель. – Англійці вирішили йти на провінцію Таранакі і взяли в облогу фортецю Вільяма Томсона, Матаїтава. Але, здається, ця фортеця їм не по зубах. Пригадую, як перед самим від’їздом із Парижа я прочитав у газетах, що плем’я таранга скорилось генералові і губернаторові і що ті залишили тубільцям три чверті земель. У цих повідомленнях ішлося також про те, що головний вождь повстання Вільям Томсон збирається здатися, проте австралійські газети не підтвердили цих чуток. Найімовірніше, зараз новозеландці з новим запалом готуються до опору.

– Як ви гадаєте, Паганелю, – запитав Гленарван, – ареною цих військових дій будуть провінції Таранакі й Окленд?

– Гадаю, що так.

– І одна з них – це саме та провінція, куди нас закинуло через аварію «Маккуорі»?

– Саме так. Ми висадилися за кілька миль від гавані Кахвіа, де ще й зараз, здається, розвівається маорійський прапор.

– Тоді краще вирушити на північ, – запропонував Гленарван.

– Звичайно, – погодився Паганель. – Новозеландці ненавидять європейців, а особливо англійців. Тому постараємося не траплятися їм на очі.

– То ми маємо шанс зустріти загін англійських військ, – промовила леді Гелена. – Ото було б щастя!

– Звісно, – погодився географ, – але я не сподіваюсь на таку зустріч. Маленькі англійські загони – рідкість у таких місцях, де за кожним кущем, за кожним деревом ховається вправний воїн-дикун. Але на західному березі, вздовж якого пролягає наш шлях до Окленда, розташовані кілька місій. Ось там у нас справді є шанс зупинитися. Я навіть планую вийти на шлях уздовж течії річки Ваїкато, яким ішов Гохштеттер.

– Він – мандрівник? – запитав Роберт Грант.

– Так, мій хлопчику, він член наукової експедиції, що здійснила навколосвітню подорож на австралійському фрегаті «Наварра» 1858 року.

– Месьє Паганелю, – не вгамовувався Роберт, оченята якого заблищали на саму згадку про географічні відкриття, – чи були в Новій Зеландії такі відомі мандрівники, як Берк і Стюарт в Австралії?

– Так, їх навіть було кілька, мій хлопчику: доктор Гукер, професор Брізар, природодослідник Діффенбах і Юліус Гаст. Та попри те, що деякі з них поплатилися життям за свою жагу до пригод, вони не зажили такої слави, як дослідники Австралії й Африки.

– А ви знаєте їхню історію? – питав далі малий Грант.

– Аякже! Бачу, тобі дуже кортить дізнатися про них. Гаразд, я тобі розповім.

– Дякую вам, месьє Паганелю, залюбки вас слухаю.

– Та й ми послухаємо, – долучилась до розмови леді Гелена. – Вже не вперше завдяки поганій погоді ми дізнаємося багато нового. Отже, месьє Паганелю, розповідайте.

– До ваших послуг, – відповів географ. – Та моя розповідь буде коротка. Нова Зеландія надто маленька країна, її не так уже й важко дослідити. Тому мої герої не мандрівники, а скромні туристи, які стали жертвами звичайних дорожніх пригод.

– А як їх звали? – запитала Мері Грант.

– Геометр Віткомб і Чарльтон Говіт, той самий, який знайшов останки Берка. Про його загибель я вам уже розповідав на стоянці біля Вімерри. Віткомб і Говіт були керівниками цілком самостійних експедицій на острів Те-Вахі-Пунаму. Обидві експедиції на початку 1863 року вирушили з Крайстчерча з метою відкрити проходи в горах на півночі провінції Кентербері. Говіт, переваливши через гірське пасмо на північному краї провінції, розбив табір на березі озера Браннера. Віткомб же знайшов у долині Ракаїа прохід, що вів до східного схилу гори Тіндаль. З Віткомбом ішов Яків Лупер, який згодом опублікував у газеті «Літтльтон таймс» звіт про цю подорож і про катастрофу, якою вона завершилась. Якщо мені не зраджує пам’ять, то ці два дослідники 22 квітня 1863 року досягли льодовика, де бере початок річка Ракая. Вони зійшли на вершину гори і там розпочали пошук нового перевалу. Наступного дня Віткомб і Лупер, змучені важким підйомом і холодом, зробили привал під час сильного снігопаду на висоті чотири тисячі футів над рівнем моря. Тиждень вони блукали в горах, спускалися в долини, але всюди їм шлях заступали прямовисні скелі. Часто вони не мали змоги розпалити вогонь, терпіли голод і холод, їм дошкуляли комахи. Щодня вони долали не більше трьох миль, але бували дні, коли мандрівники проходили не більше двохсот ярдів. Нарешті 29 квітня Віткомб і Лупер надибали маорійську хижу. У садку знайшлося кілька купок картоплі. Це була остання спільна трапеза двох друзів. Увечері вони добрели до морського берега поблизу гирла річки Тарамакау. Їм треба було перебратись на правий берег, а там прямувати на північ, до річки Грея. Тарамакау – повновода норовлива річка. Луперові вдалося знайти два маленьких дірявих човники. Він залатав їх, як міг, і зв’язав докупи. Надвечір мандрівники спустили човники на воду. Та ледь вони досягли середини ріки, як човни вщерть набралися води. Віткомб кинувся у воду й плавом повернувся на лівий берег. Якоб Лупер плавати не вмів, він учепився за свій човник, і це його врятувало, але йому довелося зазнати страшних мук. Течія понесла сердегу до порогів. Перша хвиля занурила його у воду, друга винесла на поверхню. Його вдарило об скелі. Тільки вночі непритомного Лупера викинуло на берег. Лише на світанку другого дня Лупер прийшов до тями. Він ледь доповз до струмка й побачив, що течія віднесла його на милю від місця переправи. Він пішов уздовж берега й невдовзі натрапив на Віткомба, що втопився у драговині. Лупер вирив яму й поховав свого товариша. Він мало не помер з голоду, та його, на щастя, знайшли якісь жалісливі маорійці (трапляються серед них і такі!). 4 травня він ді стався озера Браннера, де стояв табором Чарльтон Говіт. До речі, за шість тижнів Говіт, так само як і Віткомб, загинув у драговині. Сумна історія, чи не так?

– Так, – сказав Джон Манглс, – здається, ніби мандрівники зв’язані між собою якимись невидимими ланцюгами. І варто їм розірватися, як вони гинуть один по одному.

– Ви маєте рацію, друже Джон, – відповів Паганель, – я часто про це думав. От лише скажіть, через який закон солідарності Говіт загинув майже за тих самих обставин, що й Віткомб? Що тут скажеш?

Чарльтона Говіта запросив містер Вайд, начальник урядових робіт. Йому доручено було скласти проект дороги від рівнини Хурунуї до гирла річки Тарамакау. Говіт виїхав 1 січня 1863 року в супроводі п’яти чоловік. Він блискуче впорався з дорученням: була прокладена дорога завдовжки 40 миль, аж до річки Тарамакау. Говіт повернувся в Крайстчерч і попри зиму просив дозволу продовжувати роботу. Містер Вайд погодився.

Говіт поновив необхідні запаси й повернувся до