Гаррієт Бічер-Стоу - Хатина дядька Тома

— По-різному буває. Усе залежить від здоров’я. Хто міцніший — шість-сім років на плантації протягне, а дохляки — два-три роки, не довше. Я спочатку виходжував їх, лікував… Щоб вони довше мені служили. І ковдри даєш, і одягаєш краще, і годуєш, а все одно мруть — викинуті на вітер гроші. А якщо клопоти врахувати? А тепер у мене інші порядки: здоровий чи хворий — працюй. А помре — на його місце купую іншого. Так і дешевше, і простіше.

Його співрозмовник відвернувся і мовчки пішов за столик, де сидів молодий джентльмен, який прислухався до їхньої розмови і був просто ошелешений почутим.

— Та ви не думайте, що у нас на Півдні усі плантатори такі, — сказав літній джентльмен.

— Я сподіваюся, — відповів молодий джентльмен.

— Оцей — рідкісна падлюка.

— Однак ваші закони дозволяють таким… навіть язик не повертається сказати «людям»… вирішувати долі беззахисних, які повністю залежать від їхньої волі. І не думаю, що у вас є підстави заперечувати, буцімто серед ваших плантаторів мало таких, як оцей.

— Ні, не заперечуватиму, таких вистачає. Але є й людяніші, розумніші, — сказав літній джентльмен.

— Навіть якщо і так. Але якби ті нібито людяні не потурали таким недолюдкам, вони б не почувалися так спокійно і не знущалися б так відверто з беззахисних людей. Жорстокість таких, як він, процвітає лише через вашу «гуманність».

— Ви мене переоцінюєте, — спробував перевести на жарт докір молодого джентльмена літній. — Та раджу вам на подібні теми говорити тихше, бо тут на кораблі є багато тих, кому можуть не сподобатися ваші репліки. Я пропоную зараз припинити цю розмову і повернутися до неї тоді, коли ми прогулюватимемося просторами моєї плантації. Отоді ганьбіть нас досхочу.

Молодий джентльмен почервонів, усміхнувся і запропонував своєму співрозмовнику зіграти партію в шахи.

А тим часом на нижній палубі відбувалася інша розмова — між Емілі та старою хворою мулаткою. Вони знайомилися і розповідали одна одній про себе.

— У кого ти була раніше? — поцікавилася Емілі.

— У містера Елліса, на Леві-стріт. Може, ти й знаєш, що це за дім?

— Не пригадую. А як він до тебе ставився?

— Та жити можна було… Поки він не зліг. А як захворів та півроку лежачим був, отоді нам було непереливки. Все йому було не так! Щодня ставав дедалі лютішим. Під кінець я вже ледве ноги тягала, на ходу засинала. Якось вночі не витримала і задрімала. Який тоді шум піднявся! Як розкричиться! Погрожував продати мене жорстокому господарю… А раніше ж обіцяв підписати відпускного листа, який мені мала вручити довірена особа після його смерті.

— А рідних ти маєш? — запитала Еммі.

— Маю. Чоловік у мене є… Був. Хороший коваль. Та бачилися ми рідко, бо господар постійно його відправляв на заробітки. Я із ним навіть не попрощалася. Приїде — а мене вже нема, шукай вітру в полі… І діти у мене є, аж четверо… Розпродали сиріт моїх, ох, нещасна моя голово! — Бідна жінка розридалася і затулила обличчя руками.

Коли хтось ділиться із тобою своїми печалями, співчутлива людина хоче бодай якось полегшити страждання знедоленого. Але Еммі мовчала, розуміючи, що слова тут безсилі, вони не втішать і навіть не заспокоять нещасну стару мати.

Вони обидві говорили лише про минуле, а про свого нового господаря-нелюда, який змушував їх тремтіти від страху, жодна не сказала ні слова. Але вони думали про нього, думали про своє майбутнє, якого ніщо змінити не могло…

Та у найстрашніший час віра може підтримати людину. Стара мулатка була членом християнської церкви і щиро вірила в Бога і його Сина-боголюдину. Вона вірила, але мало що розуміла, бо мусіла сприймати усе на слух. А от Еммі знала більше за неї. Завдяки своїй колишній добрій господині вона вміла читати, писати і добре знала Біблію. Вона також щиро вірила у все, що було написано у Книзі Книг. Та обидві жінки були у відчаї, віра їхня трималася на волосинці, бо тепер вони думали, що Бог, напевне, забув про них, посилаючи їм таку важку долю. Важко їм буде не відступити і не розчаруватися, ох важко…

Береги Ред-Рівер були одноманітні — круті насипи глини, від якої вода ріки була аж мутна. Цей сумний пейзаж навівав ще більше туги на нещасних невільників — пасажирів нижньої палуби. Коли «Пірат» зупинився біля маленької пристані у провінційному містечку, Легрі погнав своїх негрів на берег.

Розділ XXХІІ

Понурий занедбаний маєток

У понурій місцині замешкали вони,

і не знали тут радості,

лиш смерті чекали…

Том і його нові побратими пленталися по нерівній дорозі за відкритою бричкою, у якій їхав Саймон Легрі, а у відділі для багажу — все ще скуті разом Емілі і стара мулатка. Дорога до плантацій Легрі була неблизька.

Шлях пролягав через монотонні рівнини, зарослі соснами, по яких гуляв пронизливий вітер, через безкінечні багнища, де свічки-кипариси, оброслі чорним мохом, шуміли над трясовинням, всмоктаним в гать із колод. Все тут навіювало сум на подорожніх. І лише отруйні змії, які кублилися під гнилими гілляками і пнями, і повзали у них під ногами, змушували бути пильними. Навіть той, хто їхав би на доброму коні, не міг би почуватися безпечно на цій дорозі. А що вже казати про бідолашних рабів, яких кожен крок уперед віддаляє від усього, що дороге їхньому серцю, від тих, за кого вони моляться увесь час!

Їхні погляди були тужливі і покірні водночас. Вони прощалися зі своїм минулим життям і навіть боялися думати про те, що ж їх чекає там, у кінці цього жахливого бездоріжжя.

А Саймон Легрі, навпаки, почувався прекрасно. Час від часу він попивав віскі просто із пляшки. Ось він вже напився і побачив, що його невільники засумували. А цього він не любив, бо коли негри сумують, робити їм не хочеться.

— Ге й ви! Кроти понурі! Ану попіднімайте голови і співайте. Ну!

Негри мовчки перезирнулися. Саймонові довелося ще раз повторити своє «Ну!», а щоб воно було красномовнішим, загрозливо хвицьнув батогом.

Том почав було співати християнський гімн:

Сіон, моя обитель,

Тебе я славлю у піснях.

Прийде той час…

— Це що, мавпо, за завивання?! — заревів Легрі. — До біса ці нудні гімни! Щоб я це чув востаннє! Ану, веселішої давай, веселішої!

І один із негрів затягнув улюблену пісню рабів:

Впіймати єнота, впіймати єнота,

Гей, то нелегка робота!

Господар сміється: