Стіг Ларсон - Чоловіки, що ненавидять жінок

напруженими до краю нервами, готовий до подальшої втечі чи, можливо, до відчайдушної сутички, якщо противник піде просто на нього. Але наступного разу потріскування долинуло з набагато дальшої відстані. Потім запала тиша.

«Він знає, що я тут. Річ у тім, влаштувався він десь отут і чекає, коли я заворушусь, а чи подався геть».

Він і далі рухався поповзом, доки не дістався до огорожі пасовища Естергорда.

Це був ще один критичний момент. Уздовж огорожі йшла стежка. Мікаель лежав крижем і придивлявся. Попереду, метрів за сорок, на невисокому пагорбі, виднілись будинки, а праворуч від них паслося з десяток корів.

«Чому ніхто не почув пострілів і не зацікавився? Зараз літо, можливо, нікого і немає вдома».

Про те, щоб вийти на пасовище, не могло бути й мови — там він буде чудовою мішенню. З другого боку, якби він збирався сам когось пристрелити, він би розташувався саме на прямій стежці уздовж огорожі. Він обережно поліз далі крізь кущі, поки вони не закінчились і не почався рідкий сосновий ліс.

Мікаель пішов додому в обхід, навколо господарства Естергорд і гори Сьодерберґет. Проходячи повз хутір, він зауважив, що машини на місці нема. На шпилі гори він зупинився і поглянув на Хедебю. У старих рибацьких сараях біля човнової гавані розмістилися дачники; на помості сиділи й балакали кілька жінок у купальниках. У повітрі линув запах гриля, у гавані біля помосту хлюпалась малеча.

Він глянув на годинник — був початок дев’ятої. Стріляли п’ятдесят хвилин тому. Гуннар Нільссон, голий до пояса і в шортах, поливав у себе на ділянці газон.

«Скільки часу ти вже поливаєш?» — подумки спитав Мікаель.

У Хенріковому будинку нікого не було, крім домоправительки Анни Нюґрен. Харальдів будинок, як завжди, здавався нежилим. Раптом Мікаель побачив Ізабеллу, що сиділа в саду, за своїм будинком. Вона, схоже, з кимось розмовляла. Буквально за мить Мікаель зрозумів, що її співрозмовниця — хвороблива Герда Ванґер, 1922 року народження, котра проживає із сином Олександром Ванґером в одному з будинків, по той бік від Хенріка. Він ніколи з нею не зустрічався, але кілька разів бачив її на ділянці біля дому. Будинок Сесілії здавався порожнім, але раптом Мікаель побачив, що в неї на кухні спалахнуло світло.

«Вона вдома, — відзначив він. — Може, стріляла жінка?»

Він ні секунди не сумнівався в тому, що Сесілія вміє поводитися з рушницею. Вдалині він бачив машину Мартіна Ванґера, що стояла в дворі перед будинком.

«Скільки часу ти вже вдома?»

Чи це хтось, про кого він ще не подумав? Фруде? Олександр? Дуже багато можливостей.

Мікаель спустився з гори, пройшов дорогою, що вела до селища, і, нікого не зустрівши, пішов просто до себе додому. Перше, що він побачив, були відхилені вхідні двері, і він мимохіть присів. Потім до нього долинув запах кави, а у вікні кухні промайнула Лісбет Саландер.

Лісбет почула, як Мікаель увійшов до передпокою, обернулася йому навстріч і застигла. Його обличчя, перемазане засохлою кров’ю, мало жахливий вигляд. Лівий бік білої футболки весь просякнув червоним. Він одразу взяв і притис до голови шматку.

— Нічого страшного, це просто подряпини, але під волоссям вони страшенно кровоточать, — пояснив Мікаель, перш ніж вона встигла що-небудь сказати.

Вона повернулась і дістала коробку з перев’язувальним матеріалом, але там знайшлися лише дві упаковки пластиру, засіб від комарів і маленький рулон хірургічного пластиру. Мікаель стягнув одяг, кинув його на підлогу, а потім пішов у ванну і глянув у дзеркало.

Рана на скроні виявилася десь три сантиметри завдовжки і така глибока, що Мікаель міг підняти великий шматок відірваної шкіри. Рана кровоточила й далі, і її слід було б зашити, але він подумав, що, коли заклеїти її пластиром, вона, мабуть, заживе. Він намочив рушник і обтер лице.

З рушником на скроні він став під душ і заплющив очі. Потім ударив кулаком об кахлю з такою силою, що подряпав кісточки.

«Йди ти… — подумав він. — Я тебе впіймаю».

Коли Лісбет торкнулася його руки, він здригнувся, як від удару струмом, і втупився в неї з такою злістю, що вона мимоволі відступила. Вона дала йому мило і, не кажучи й слова, пішла назад на кухню.

Закінчивши митися, Мікаель наклав на рану три шматки хірургічного пластиру. Потім пішов у спальню, надягнув чисті блакитні джинси й нову футболку і прихопив папку з роздрукованими фотографіями.

— Залишайся тут, — проричав він Лісбет Саландер.

Він дійшов до будинку Сесілії Ванґер і натиснув на головку дзвінка. Дзвонив він хвилини півтори, перш ніж вона відчинила.

— Я не бажаю з тобою зустрічатися, — сказала вона.

Потім поглянула на його голову, на якій крізь пластир знову виступила кров.

— Що це в тебе?

— Впусти мене. Нам потрібно поговорити.

Вона завагалася:

— Нам ні про що розмовляти.

— Тепер нам є про що говорити, і тобі доведеться вибирати: або розмовляти зі мною тут, на сходинках, або на кухні.

У голосі Мікаеля лунала така рішучість, що Сесілія відступила вбік і впустила його. Він пройшов прямо до її кухонного столу.

— Що це в тебе? — знову спитала вона.

— Ти стверджуєш, що мої спроби докопатися до правди про Харієт Ванґер — то для Хенріка безглузда працетерапія. Можливо. Проте годину тому хтось спробував прострелити мені голову, а сьогодні вночі хтось підклав мені на ґанок розчленований котячий трупик.

Сесілія відкрила рот, але Мікаель випередив її:

— Сесіліє, мені наплювати на твої заморочки, і на те, що ти там вигадуєш, і що тільки мій вигляд розлючує тебе. Я ніколи більше близько не підійду до тебе, і тобі нічого боятися, що я почну тебе непокоїти або переслідувати. Наразі я більше за все хотів би ніколи взагалі не чути ні про тебе, ні про когось іншого з родини Ванґер. Але я хочу дістати відповіді на свої питання. Чим швидше ти відповіси, тим швидше здихаєшся мене.

— Що ти хочеш знати?

— Перше: де ти була годину тому?

Обличчя Сесілії потемніло.

— Годину тому я була в Хедестаді. Я приїхала сюди півгодини тому.

— Хтось може підтвердити, де ти була?

— Наскільки мені відомо, ні. Я не зобов’язана перед тобою звітувати.

— Друге: навіщо ти відчинила вікно в кімнаті Харієт у день, коли вона зникла?

— Що?

— Ти чула питання. Всі ці роки Хенрік намагався дізнатися, хто відчинив вікно в кімнаті Харієт якраз у ті критичні хвилини, коли вона зникла. Всі говорять, що не торкалися до вікна. Хтось при цьому бреше.

— І що, чорт забирай, наводить тебе на думку, що