Стівен Кінг - Мiстер Мерседес

Парубок підхоплює ту річ і встигає засунути назад раніш, аніж вона випадає на асфальт, проте Джейсон Лаверті відбув два тури в Іраку, тож він може впізнати гранатомет, коли його бачить. Він вмикає мигавку й вирулює позаду парубка, котрий озирається з переляканим виглядом.

— Зброю! — гукає Лаверті своїй напарниці. — Наголо!

Вони вилітають з дверей, кожен із затиснутими в обох кулаках «Глоками», націленими в небо.

— Киньте коробку, сер, — кричить Лаверті. — Киньте коробку й покладіть руки на фургон! Нахиліться вперед. Негайно.

Недовгу мить парубок — йому приблизно сорок, шкіра оливкового кольору, похилі плечі — притискає собі до грудей коробку ще міцніше, немов дитину. Але коли Розі Розаріо опускає пістолет, націлюючись йому в груди, він кидає коробку. Вона розвалюється, відкриваючи те, що Лаверті на око визначає, як протитанковий гранатомет російського виробництва «Хашим».

— Свята срака! — мовить Розаріо, а потім: — Туді, Туді, у мене іде…

— Офіцери, опустіть вашу зброю.

Лаверті не відриває очей від парубка-«гранатометника», але Розаріо обертається і бачить якогось сивочолого білого у синій куртці. У вусі в нього навушник, а в руці власний «Глок». Перш ніж вона встигає в нього бодай щось перепитати, вулиця вже повна людей у синіх куртках, і всі вони біжать до закладу «Король Порядності — Ломбард & Кредити». В одного з них у руках брус-таран «Стінгер», той, що його копи називають бейбі-двероламом[321]. На спинах їхніх курток вона бачить літери ATF[322] й відразу отримує оте безпомилкове відчуття «я вступила в лайно».

— Офіцери, опустіть вашу зброю. Я агент Джеймс Косинський, Ей-Ті-Еф.

Лаверті каже:

— Може, як на вашу ласку, хтось із нас двох спершу замкне на ньому кайданки? Просто питаю.

Агенти «Ей-Ті-Еф» ломляться у ломбард, як передріздвяні покупці у «Волмарт» в Чорну п’ятницю[323]. На протилежному боці вулиці вже збирається натовп, поки що надто ошелешений кількістю спецагентів, щоб почати закидувати їх лайкою. Або камінням, як на те пішло.

Косинський зітхає:

— Та вже можете, — каже він. — Запізно нам коня сідлати.

— Ми не знали, що ви тут щось ведете, — каже Лаверті. Тим часом руки парубка-гранатометника вже в нього за спиною, зап’ясток до зап’ястка. Добре видно, що для нього це не перше родео. — Він відмикав цей фургон, і я побачив, як оте висунулося з торця його коробки. Що я мусив ще іншого робити?

— Те, що й зробили, звісно.

З нутрощів ломбарду лунають звуки битого скла, крики й гупання брус-тарана, що уже взявся до роботи.

— Раз ви вже тут, то от що я вам скажу, чому б не посадовити містера Кавеллі на заднє сидіння вашої машини, а вам самим зайти досередини. Побачите, який у нас улов.

Поки Лаверті з Розаріо ескортують заарештованого до свого крузера, Косинський занотовує їхній номер.

— Агов, — питає він, — то хто ж з вас Туді, а хто Малдун?

— 11 —

У той час, коли ударна спецгрупа «Ей-Ті-Еф» на чолі з агентом Косинським починає обстежувати приховане за скромним фасадом закладу «Король Порядності — Ломбард & Кредити» його бездонне складське приміщення, певний сірий седан «мерседес» зупиняється біля бордюру навпроти садиби № 49 на В’язовій вулиці. За кермом Ходжес. Сьогодні Холлі їде на пасажирському сидінні поряд із водієм — тому що, як вона запевняє (принаймні певною мірою логічно), це більше її машина, аніж їхня.

— Хтось є вдома, — показує вона рукою. — Оно, стоїть дуже погано доглянута «Хонда Сівік»[324] на під’їзній алеї.

Ходжес звертає увагу на якогось старого, що човгає до них від дому, який стоїть на протилежному боці вулиці.

— Зараз я балакатиму з отим Пильним Громадянином. Ви двоє тримайте роти замкненими.

Він опускає своє віконце.

— Чим можу допомогти вам, сер?

— Я думав, що сам можу вам чимось допомогти, — відповідає старий дядько. Його сині очі уважно роздивляються Ходжеса та його пасажирів. А також машину, що не дивує Ходжеса. Це вельми добра машина. — Якщо ви шукаєте Брейді, вам не пощастило. Ота, що стоїть на під’їзній алеї, то машина місус Хартсфілд. Багацько тижнів я вже не бачив, щоб вона десь їздила. Не певен навіть, що вона ще може їздити. Можливо, місус Хартсфілд поїхала з ним, бо я її сьогодні не бачив. Зазвичай я її бачу, коли вона вичапує по свою пошту. — Він показує на скриньку біля дверей номера 49. — Вона любить каталоги. Більшість жінок їх люблять. — Він простягає вузлувату руку. — Хенк Бісон.

Ходжес коротко її потискає, потім мельком показує своє посвідчення, не забуваючи прикривати великим пальцем дату закінчення його дії.

— Приємно познайомитися з вами, містере Бісон. Я детектив Білл Ходжес. Ви можете мені підказати, яким типом автомобіля їздить містер Хартсфілд? Марка й модель?

— У нього коричневий «Субару». Щодо моделі чи року виготовлення нічим вам не можу допомогти. Для мене всі ті рисовози однакові на вигляд.

— Ага. Тепер я мушу попрохати вас повернутися до себе в дім, сер. Пізніше ми можемо завітати до вас, щоб поставити кілька запитань.

— Брейді вчинив щось погане?

— Просто рутинний візит, — каже Ходжес. — Прошу вас повернутися до себе в дім, будь ласка.

Замість того щоб зробити це, Бісон нахиляється нижче — поглянути на Джерома.

— А ви не занадто того, юний, щоби бути в копах?

— Я стажер, — каже Джером. — Зробіть краще, як вам сказав детектив Ходжес, сер.

— Вже йду. Вже йду.

Але спершу він знову прискіпливо оглядає всю трійцю в машині.

— Звідколи це міські копи роз’їжджають у «Мерседес-Бенцах»?

У Ходжеса на це нема відповіді, але вона є в Холлі:

— Це машина «РІКО». «РІКО» це абревіатура, що означає боротьбу зі злочинними угрупованнями, які мають ознаки рекету. Ми забираємо їхні речі. Ми можемо користуватися ними будь-яким потрібним нам чином, тому що ми поліція.

— Ну, еге ж. Звісно. У цім є резон.

Бісон виглядає почасти вдоволеним, почасти спантеличеним. Але йде до свого будинку, де невдовзі знову їм покажеться, цього разу виглядаючи зі свого переднього вікна.

— РІКО — це федерали, — зауважує Ходжес люб’язно.

Холлі смикає головою в бік їхнього назирача, на її жорстоко обкусаних губах грає легенька усмішка.

— Ви гадаєте, він це знає? — Коли ніхто з них не