Кейт Мосс - Гробниця

небезпек подорожі, не бачила, як вибиваються з сил коні, тягнучи екіпаж по слизькій та непевній дорозі.

Коли вони під’їжджали довгою гравійною алеєю до будинку, ковзаючи по слизьких каменях і грузнучи в ковбанях, Ізольда була майже непритомна. Її віки тремтіли, і вона щосили намагалася не зомліти. Її шкіра була холодна на дотик.

Анатоль влетів у будинок, на ходу вигукуючи розпорядження. Маріету послали приготувати господині снодійний порошок, іще одній служниці наказали принести грілку та рамку, щоб нагріти Ізольді постіль, а третій — підкинути дров у вогонь, що його вже встигли запалити в каміні. Побачивши, що Ізольда ослабла настільки, що не в змозі йти, Анатоль підхопив її на руки й поніс нагору. Пасма її світлого волосся звисали шовковою шаллю на чорну жакетку.

Ошелешена Леоні дивилася їм услід. Поки ж вона зібралася з думками, усі порозходились, залишивши її саму зі своїми проблемами.

Промерзнувши до кісток і ледь тримаючись на ногах, Леоні пішла на другий поверх. Роздягнувшись, вона знесилено заповзла в ліжко. Простирадла були вогкі. Камін не горів. Кімната була непривітною та похмурою.

Леоні спробувала заснути, але ввесь час їй заважав Анатоль, котрий нервово крокував туди-сюди коридором. Згодом вона почула, як він перейшов до вестибюля й став походжати там, наче вартовий солдат, клацаючи по кахлях своїми черевиками. Потім почулося, як відчинилися парадні двері.

Потім запала тиша.

Нарешті Леоні провалилася в чутливий напівсон-напівзабуття.

І снився їй Віктор Констант.

ЧАСТИНА VIII

ГОТЕЛЬ «ДОМЕН ДЕ ЛЯ КАД»

Жовтень 2007 року

РОЗДІЛ 63

30 жовтня 2007 року, вівторок

Мередіт спостерегла Хола раніше, ніж він побачив її. І серце її трохи тьохнуло. Він сидів, розвалившись в одному з трьох низьких крісел. На ньому був той самий одяг, що й раніше, — сині джинси та біла футболка, але свій світло-блакитний светр він уже встиг змінити на світло-коричневий. У той момент, коли вона на нього поглянула, Хол якраз відкинув з обличчя пасмо неслухняного кучерявого волосся.

Побачивши цей уже знайомий жест, Мередіт посміхнулася. Відпустивши гойдальні двері, вона пішла до Хола через кімнату.

Він підвівся їй назустріч.

— Привіт, — сказала вона, кладучи руку йому на плече. — Важко довелося?

— Я гадав, що буде ще важче, — відповів Хол, цьомкаючи її в щоку. — Що тобі замовити?

— Вино, яке ти порекомендував мені вчора ввечері, смакувало дуже добре.

Хол замовив вина.

— Пляшку «Домен Беґуд», будь ласка. І три келихи.

— Три? — здивувалася Мередіт.

Обличчя Хола затьмарилось.

— Коли я йшов сюди, то наштовхнувся на свого дядька. Він похвалився, що ви вже встигли поспілкуватися. Коли ж я сказав, що ми збираємось посидіти, він напросився до гурту.

— Он як? — здивувалася Мередіт і, немов виправдовуючись, швидко додала: — Річ у тім, що коли ти мене завіз до готелю, він спитав, чи знаю я, куди ти поїхав. Я сказала, що достеменно не знаю. Ото була вся розмова.

— Ясно.

— Власне, це навіть розмовою назвати важко, — додала вона, розтлумачуючи Холові, що вона мала на увазі. Потім вона нахилилась, поклавши руки на коліна, та спитала: — Так що трапилося сьогодні вдень, коли ти їздив до поліції?

Хол зиркнув на двері, а потім на Мередіт.

— Я тобі розповім, але коли замовлю нам столик на вечерю. Я не хотів би починати, бо за кілька хвилин доведеться припиняти розповідь через прихід мого дядька. І розмова однаково перерветься сама по собі. Ну то як? Повечеряємо?

На обличчі Мередіт розпливлася вдоволена посмішка.

— Це було б чудово! Я не встигла пообідати й голодна, як вовк.

Явно зрадівши, Хол підвівся.

— Зараз замовлю й хутко повернуся.

Мередіт дивилась, як він перетнув кімнату й вийшов крізь двері. Їй подобалося те, як він неначе заповнював увесь простір своїми широкими плечима. Він зупинився, немов завагавшись, а потім, наче відчувши на спині її погляд, обернувся. Їхні погляди на мить зустрілися. Хол усміхнувся — і зник у коридорі.

Мередіт зашарілась і відчула, як почервоніло її обличчя, а долоні спітніли. Вона похитала головою, докоряючи собі за таку дівчачу реакцію. Наче школярка якась, їй-богу!

Жорж приніс вино в цеберці з льодом і налив його у великий, схожий на тюльпан келих. Мередіт зробила кілька ковтків за раз, мовби то була мінералка, й, узявши зі столика меню, помахала ним перед лицем наче віялом.

Озирнувшись на високі, до стелі, стелажі з книгами, вона спитала себе, чи знав Хол — якщо взагалі знав, — які з цих книжок містились у колишній бібліотеці та вціліли після пожежі. Їй подумалося, що, можливо, існує якийсь зв’язок між родинами Ляскомба та Верньє, особливо якщо взяти до уваги родину Буска та їхній друкарський бізнес. З іншого боку, усі ці книжки могли бути придбані на дешевому розпродажу.

Мередіт глянула у вікно на темряву, що панувала надворі. На дальньому кінці галявини виднілися силуети дерев. Вони гойдались і рухались, нагадуючи армію привидів. Раптом вона відчула на собі чийсь побіжний погляд, наче хтось проходив повз вікна й зиркнув на неї. Мередіт прищулилась і пильніше придивилась, але нічого не помітила.

Утім, невдовзі дійсно відчула, що ззаду хтось наближається. Почулися кроки. Лоскіт приємного передчуття пробігся по спині. Вона радісно всміхнулася й обернулась.

Проте побачила не Хола, як сподівалась, а його дядька, Джуліана Лоуренса. У його подихові вловлювався легкий запах віскі. Засоромившись, вона «вимкнула» посмішку та знічено глипнула собі під ноги.

— Здрастуйте, міс Мартін, — сказав він, кладучи руку їй на плече. — Будь ласка, не вставайте.

Джуліан гепнувся в шкіряний фортель праворуч від Мередіт, нахилився, налив собі трохи вина й відкинувся. Усе сталося так швидко, що вона навіть не встигла попередити його, що то він умостився в крісло Хола.

— Здорові будьте, — мовив Джуліан, підіймаючи келих. — Мій племінник знову здійснив черговий трюк і дематеріалізувався?

— Він пішов замовити нам столик на вечерю, — відповіла Мередіт.

Досить увічливо, але не більше.

Джуліан осміхнувся та промовчав. На ньому був світлий лляний костюм і блакитна сорочка без краватки. Як і завжди, коли їй доводилося його бачити, він видавався самовпевненим і спокійним, хоча й дещо напідпитку. Мередіт мимоволі глянула на його ліву руку, що лежала на підлокітнику крісла. Вона видавала його справжній вік — не сорок із гаком, як їй спочатку здалося, а майже шістдесят. Одначе шкіра була засмаглою, а хватка на червоному підлокітнику — міцною. Обручки на руці не було.

Почуваючись некомфортно в запалій тиші, Мередіт знову поглянула на його обличчя. Джуліан і досі сидів, уставившись на неї своїм