Луї Фердінанд Селін - Подорож на край ночі

Нужда вже тут. її не одурять ні костюми, ні сухозлітка, ні яскраве світло, ні усмішки; той, хто їй уже належить, не обдурить її ілюзіями, вона знайде його всюди, де він ховається, вона тільки тішиться, даючи бідолахам поспівати, і чекає своєї черги, всі дурниці ще попереду. Спів нужду пробуджує, заколисує, підохочує.

Отже, й наша тяжка мука — це ще одна розвага.

Тож лихо тим, хто виспівує пісні кохання! Адже кохання — це і є нужда, і воно, падлюче, завжди розквітає брехнею в нас на вустах — оце й усе. І воно, паскудне, скрізь, не слід кликати свою нужду, навіть прикидаючись. Із нуждою не можна жартувати. А проте мої англійки тричі на день ставали перед декораціями і прислухались до акордеона. Отже, це все несамохіть мало обернутися нещастям.

Я їм нічого не казав, але, запевняю, бачив, як підступає катастрофа.

Спершу захворіла одна дівчина. Смерть красуням, які дрочать лихо! Нехай вони виздихають від нього — тим краще! До речі, ніколи не слід зупинятися на розі вулиць і слухати, як грає акордеон, часто саме так здибаються з лихом, зазнають удару істини. Замість хворої дівчини прийшла якась полячка, і тепер уже вона вибігала на сцену. Вряди-годи теж кашляла. То була міцна, довготелеса бліда дівчина. Ми зразу заприязнилися з нею. через дві години я знав усю її душу, з тілом ще трохи зачекав. Та полячка мала манію виснажувати свою нервову систему неможливими пристрастями. Тож укупі зі своєю скорботою та з усім іншим вона мимоволі ввійшла в ту паскудну пісню англійок, мов ніж у масло.

Попервах ніщо не звістувало лиха. Пісня починалася негучно, як усі пісеньки до танцю, а потім серце слухача раптом стискалося, наливалось такою тугою, немов у ньому вже ніколи не прокинеться бажання жити, бо всі зусилля, й молодість, і будь-що інше не дають нічого. А коли відлунають звуки, скінчиться пісня, спурхне мелодія, ти чув, ніби хилишся на ліжко, лягаєш на своє справжнє, найвластивіше ложе — в глибоку яму, щоб усьому настав кінець. Двічі повторюється приспів — і тебе наче охоплює бажання досягти лагідних країв смерти, країв, назавше милих, де все відразу забудеться, візьметься туманом. Зрештою, то туман співав дівочими голосами.

Полячку взяли до хору, долучили і її скарги та докори, звернені проти тих, хто ще тут, хто ще чіпляється за життя, прилаштувавшись у хвості черги, в якій стоїть цілий світ, чекаючи, коли урветься життя, а тим часом кожне крутиться на всі боки, продаючи сусідам-примарам кохання й стусани, таємниці й фальшиві гроші, поліцаїв та злочинців, жалі й досаду і хизуючись власними оборудками в тій пелені терплячости, що не щезає ніколи…

Мою нову подружку з Польщі звали Танею. Я довідався, що її немов трусить пропасниця через одного сорокарічного дрібного банківського службовця, з яким вона зналася в Берліні. Таня мріяла повернутись до Берліна й кохати того чолов'ягу незважаючи ні на що. Щоб повернутися до нього, вона ладна була на все.

Таня підстерігала театральних агентів, що могли дати ангажемент, у мокрих від сечі закомарках під сходами. Ті негідники щипали її за стегна, щось обіцяли, але ніколи не виконували обіцянок. Та вона навряд чи й помічала їхнє крутійство, бо все її єство повнилося маренням далекого кохання. Це тривало не один місяць. Таня наче зумисне спокушала долю, кидала їй виклик за викликом, і за тиждень по тому, як вона з'явилась у нашому гурті, сталася страшна катастрофа.

Грип забрав на той світ її незрівнянного коханого. Таня довідалась про нещастя суботнього вечора. Тільки-но діставши звістку, розтріпана й несамовита, потягла мене до Північного вокзалу. Заціпенівши біля касового віконця, вона, безумна, ще сподівалася вчасно добратись до Берліна й потрапити на похорон. Знадобилось аж два начальники станції, аби переконати її, що вже пізно.

Годі було думати й про те, щоб покинути її в такому стані, бо вона й далі чіплялася за свою трагедію і знетямлено розкривала її переді мною. Яка нагода! Адже почуття, якому перешкоджають нужда і далекі відстані, — це немов кохання моряка, кохання достеменне й щасливе. Передусім, як нема змоги часто зустрічатися, важко посваритись, а це вже неабищо. Оскільки життя — безумство, всуціль нашпиговане брехнею, то що далі одне від одного і що більша змога приправляти життя брехнею, то більша вдоволеність, — усе це річ природна і слушна. Бо правду перетравити несила.

Скажімо, тепер легко розповідати всяку всячину про Ісуса Христа. А чи ходив Ісус до вбиральні перед усім народом? Гадаю, його викрутні не вдержалися б довго, якби він прилюдно ходив гидити. Якомога менше свідків — ось головне, надто в коханні.

Остаточно впевнившись, що до Берліна вже не буде потяга, яким можна встигнути на похорон, ми разом з Танею вирішили надіслати телеграму. Довгенько складали текст у телеграфному пункті Біржі, та тут виникли нові труднощі: ми не знали, кому адресувати телеграму. Крім небіжчика, Таня в Берліні нікогісінько не знала. Відтак нам зосталося тільки говорити про небораку. Розмови вистачило лише на два чи три неквапні кола круг Біржі, а потім, оскільки гіркоту треба гасити, ми стали, й далі сумуючи та скаржачись, поволі підійматися на Монмартр.

Десь після вулиці Лепік нам траплялися люди, що йшли шукати веселощів на міські висоти. Вони поспішали. Діставшись до собору Сакре-Кер, задивлялися вниз, у ніч, що, мов неозора чорна яма, поховала будинки в своїх глибинах.

Покрутившись на майданчику, ми зайшли до кав'ярні, що видалась нам найдешевшою. Таня з удячности й задля того, щоб я міг її втішати, дозволяла цілувати себе де завгодно. Випити вона теж любила. На довколишніх лавах уже хропла п'яна братія. Забамкали дзиґарі, вибиваючи довгу череду нескінченних годин. Ставало дедалі очевидніше, що ми зайшли на край світу. Далі йти вже не можна, за межею — самі мерці.

Царство мертвих починалось неподалік, на майдані Тертр. Ми дуже вигідно вмостились, аби бачити їх. Мерці неслися над галереєю Дюфаель, прямуючи на схід.

Але ще треба знати, як підступитися до них, як зазирнути в їхні майже заплющені очі, бо спалахи світляних реклам, дарма що пронизують хмари, заважають роздивитися небіжчиків. Онде вони, мерці, і я зразу збагнув, що вони взяли Бебера, Бебер навіть кивав мені разом із блідою, мов крейда, дівчиною поруч, — дівчиною з Рансі, яка нарешті зробила аборт, позбавившись цього разу всіх своїх нутрощів.

Подекуди видніло чимало моїх давніх пацієнтів,