Петро Петрович Толочко - Київська Русь

скіфській епосі. Знаменитий скіфський звіриний стиль прикладного мистецтва території України VI — III ст. до н.е., який розвинувся під впливом культур Греції і Переднього Сходу, помітно проступає в київських фібулах, змійовиках, браслетах-наручах, галицьких керамічних плитках, чернігівській різьбі по каменю.

Близький до давньоіранського і міфологічний світ східних слов’ян. Окремі східнослов’янські і давньоруські язичницькі боги виявляють подібність до іранських не лише функціонально чи зображувально, а також і в іменах. Симаргл з пантеону Володимира Святославича нагадує іранського Сенмурва. Подібність ця могла з’явитись, очевидно, в скіфську епоху, яка характеризувалася тісними контактами місцевого праслов’янського і прийшлого іранського населення.

Важливим елементом культури народу є державність. Саме вона виступає основним рушієм етнічної і культурної інтеграції населення. Першою державою східних слов’ян була Київська Русь, яка сформувалася в кінці VIII — у IX ст. на базі ряду союзів племен. На ранній стадії, як і в процесі дальшого розвитку, вона зазнавала впливу з боку своїх сусідів, зокрема Хозарського каганату і Візантії. Від них Русь запозичила окремі елементи державної структури і титулатури. Разом з тим слід пам’ятати, що державотворчий процес східних слов’ян мав і власні глибинні традиції. В межах території України вони сягають VI — V ст. до н.е. Це грецькі міста-держави у Північному Причорномор’ї і скіфська держава з центром на Нижньому Дніпрі. Звичайно, було б помилкою вбачати між двома різночасовими політичними структурами прямий генетичний зв’язок, як це іноді має місце, але однаково помилковим є і заперечення будь-якого зв’язку між ними. Хоча скіфська і антична державність становили щодо корінного населення України явища генетично зовнішні, у своєму розвитку вони органічно входили в його життя.

Вивчення слов’янських культур рубежу першої половини І тис. н.е. (зарубинецької і черняхівської), розвиток яких відбувався в тісній взаємодії з римською цивілізацією, показує, що ряд їхніх елементів відродились і отримали дальший розвиток в період Київської Русі. До них належать висока культура плужного землеробства, керамічне та емалеве виробництво, традиції домобудівництва.

Глибинна закоріненість традицій помітна також у народній творчості, літературі, музиці. Язичницькі пісні і танці, фольклор, весільні і поховальні обряди, епічні легенди і перекази справляли величезний вплив на розвиток давньоруської духовної культури, становили її невід’ємну складову частину. Відгомін язичницьких вірувань яскраво проступає в “Слові о полку Ігоревім” та інших літературних творах.

Археологічні і писемні джерела свідчать, що стародавнє населення України не було етнічно і культурно однорідним упродовж тисячоліть. Міграції були звичайним явищем. Але вони ніколи не призводили до повної зміни населення. Значна його частина продовжувала жити на своїх предковічних місцях, особливо це стосується хліборобів лісостепу. Не переривалась історична пам’ять регіону, культурний генофонд його органічно передавався в спадок новим поколінням.

По суті, у давньоруській культурі немає галузі, розвиток якої б не спирався на багатовікові, іноді тисячолітні, народні традиції.

Писемність і освіта

На етапі завершення формування державності Київської Русі її культура збагатилася новими елементами. Найважливішим серед них стала писемність, поширення якої в східнослов’янському світі передувало офіційному введенню на Русі християнства. Археологічні джерела дають можливість віднести час оволодіння неупорядкованим письмом до IX ст. Болгарський письменник початку X ст. Чорноризець Храбр писав, що слов’яни раніше “не имеху книгъ, но чрьтами и резами чьтеху и гадаху, погани суще, крьстивше же ся, римскими и грѣчьскими письмены нуждахуся словенскоу речь безъ устроения... и тако бешу много лѣта”. Пізніше слов’яни отримали дві азбуки — глаголицю і кирилицю, одна з яких винайдена слов’янськими просвітителями Кирилом і Мефодієм. Більшість дослідників схиляється до думки, що це була глаголиця. Кирилиця, як вважали І.І. Срезневський і С. Георгієв, виникла на базі грецького уставу VI — VIII ст., доповненого слов’янськими буквами. В порівнянні з глаголичною азбукою, літери якої мали надто складне написання, кирилиця була простою і доступною і тому отримала офіційне поширення в Болгарії (кінець IX ст.) і на Русі (X ст.).

На користь порівняно раннього знайомства Русі з писемністю свідчить, очевидно, і літописне повідомлення про знахідку Кирилом у Корсуні (Херсонесі) Євангелія і Псалтиря, написаних “руськими письмены”, а також зустріч з чоловіком, який говорив цією мовою.

Ряд дослідників, зокрема Л. Мюллер, не згодні з тим, що в “Житії Костянтина” йдеться про слов’янську мову, оскільки “русами” в IX ст. греки начебто називали не слов’ян, а варягів. При такій інтерпретації житійного повідомлення виникають ще більші труднощі його розуміння. Коли б названі священні книги були написані однією із германських мов (шведською або готсько-кримською), то як би Кирил, не обізнаний з ними, так швидко заговорив однією з них? Л. Мюллер пропонує читати не “руськими”, а “сурськими” письменами, тобто сірійськими. Довести це припущення, по суті, нічим.

Підтвердженням реальності “руських письмен” можуть бути договори Русі з греками, один із екземплярів яких призначався для Русі і був написаний слов’янською мовою. Договір 911 р. вказує на руський звичай писати духовні заповіти на випадок смерті, а одна із статей договору 944 р. вимагала, щоб посли або купці, які прибували з Русі до Царгорода, мали при собі не золоті і срібні печатки, як практикувалося раніше, а спеціальні грамоти, підписані князем. В ряду доказів раннього існування писемності на Русі може бути і знахідка в одному з гньоздовських курганів корчаги другої чверті X ст. з написом “гороухща” або “гороушна”. На думку дослідників, напис засвідчував вміст посудини — гірчиці або гірчичного масла.

Особливий інтерес становить так звана “Софійська азбука”, виявлена С.О. Висоцьким на стіні Михайлівського вівтаря Софійського собору в Києві. Вона складалась із 27 літер: 23 — грецьких і 4 — слов’янських: Б, Ж, Ш, Щ. Найпростіше пояснення знахідки — перед нами невдала спроба відтворити кириличний алфавіт, до якого схиляються деякі вчені, — не може вважатися обґрунтованим. Хоча накреслення букв аналогічні кирилиці, але це не кириличний алфавіт, який складається із 43 літер. Не може він вважатись і азбукою із 38 букв, про яку говорить Чорноризець Храбр. Згідно з С.О. Висоцьким, “Софійська азбука” відображає один із перехідних етапів східнослов’янської писемності, коли до грецького алфавіту почали додавати букви для передачі фонетичних особливостей слов’янської мови[656]. Ймовірно, що перед нами алфавіт, яким користувалися на Русі ще в часи Аскольда і Діра.

Після введення візантійського православ’я, яке стало “культурою” новонавернених, на Русі остаточно утверджується кирилична система письма. Вважається, що окремі літери, невідомі в грецькому алфавіті, внесені до неї під впливом глаголиці. Кирилицею написані всі відомі нам твори XI і наступних століть: “Остромирове Євангеліє”, “Ізборники” 1073 і 1076 рр., “Слово про закон і благодать”, “Мстиславове