Емма Іванівна Андіївська - Герострати, Емма Іванівна Андіївська

бож, зрештою, куди я дивився, давши себе обшахраїти, я ж справді не був такий нетямущий у комерційних справах? Проте не сама лють і не тільки бажання бодай вилаяти його, що однак не допомогло б (на авті й на грошах лишалося поставити хрест), Спонукали мене зустрітися з ним. Імовірно, – хоч цього я не зважуюся твердити, ніби це саме так, бо раз воно мені здається так, а разі ні, – я просто не йняв віри, щоб та особа, яку вони зловили, справді виявилася лордом, який продав мені авто. Не виключене також (правда, цього я вже зовсім не годен пояснити), що мене тягло до нього, бо я мав себе у чомусь переконати, що виходило за межі мого сприймання, проте з якоюсь незбагненною мені самому затятістю я відчував, як Саме до цього я конче повинен наблизитися, навіть якби мені довелося іти крізь мури.

Що більше я над цим замислююся, то більше мені починає здаватися, ніби тоді я хотів йому щось таке сказати чого я досі не спроможний окреслити словами, бо воно не підходило під жодне поняття, хоч і випливало з мого внутрішнього переживання, певного роду прозріння чогось дуже владного, яке так і залишилося для мене неокресленим, я не зумів надати йому точного вислову, і воно розвіялося, і це зовсім: не з тієї причини, що коли лорд, угледівши мене, засипав мене зливою слів, перш ніж я встиг розтулити рота, я втратив здібність думати.

Якби те, що я волів би сказати йому, я сам трохи ясніше усвідомлював, я, переступивши поріг, де примістили лорда, не збентежився б так, коли він кинувся до мене з обіймами благаючи насамперед не хвилюватися і не надавати жодного значення тому, що сталося, бо прикра історія, наслідком якої я позбувся авта, тобто не позбувся, о ні, оскільки я його отримаю назад, ось його слово, а це так само певне, як і те, що я його бачу перед собою, – це непорозуміння, яке він мені цілком просто вияснить. Авто належить мені, і в цьому я не мушу жодної секунди сумніватися. Він розуміє мій етан, мою зневіру, моє вагання між його словами і твердженнями поліцаїв, проти нього зараз говорять нібито факти, однак єдине, про що він мене благає, і то від щирого серця, бо він терпить разом зі мною. – це не хвилюватися і почекати день чи найбільше два, поки він полагодить цю прикру історію. Він міг би полагодити це й зараз, тільки це дуже утруднило б його перебування там, де тепер на нього чекають, оскільки з дуже важливих політичних причин, і це я напевно зрозумію й пробачу, йому трудно дати мені з місця повну сатисфакцію через те, що, справді, з дуже важливих причин йому не випадає розкривати своїх карт перед звичайною поліцією, це він говорить тільки мені, бо він бачить: я чесна людина, яка його не зрадить, а поліції він цього не ризикує сказати, розкрити, так би мовити, те, що одразу ж потягло б за собою надто великі ускладнення міжнародного масштабу. Він над цим уже думав і вирішив, що так краще. Нехай кілька днів вважають його звичайним злодюжкою. Заради великої мети доводиться інколи потрапляти і в незручне для джентлмена становище, тут уже нічого не вдієш, і я не потребую до цього нічого додавати, він усе розуміє, повністю розуміє і щиро мені співчуває, а я, напевне, з ним погоджуся, бо не зовнішнє важливе, а внутрішнє, щойно воно той двигун, заради якого варто іти на жертви, чи ж не так? Це, так би мовити, найелементарніше, чого, зрештою, якраз найважче дотримуватися, та що зробиш? Єдине – це йому невимовно дрикро, що він втягнув мене у коловерть своїх дій, через які на короткий час мені здаватиметься, ніби я втратив авто. Але це справа одного, найбільше двох днів, як він уже сказав. Я маю його слово, а його слово закон, раз він сказав – отримаю, то це те саме, що я вже отримав. Він тільки дуже просить мене, ‹не хвилюватися, мати трошки терпіння і покладатися на його слово, як на гору, ту саму, що прийшла до Мохаммеда.

Я силкувався вставити, нехай він вислухає спочатку те, з чим я прийшов до нього, та він не дав мені і рота розтулити, запевнивши, мовляв, я нічого не потребую говорити, він мене і так чудово розуміє і просить почекати лише кілька днів, а що таке кілька днів у людському житті! Звичайно, він повністю свідомий того, як його теперішню поведінку сторонній людині важко збагнути, однак що зробиш? – обставини вимагають від нього цієї жертви, хоч йому ще раз невимовно прикро, особливо, коли він бачить, як я переживаю. Зараз у нього руки зв’язані політичними міркуваннями, на які він мені натякнув і про які йому цієї миті детальніше не вільно говорити, він пояснить їх мені трохи згодом. А до того часу я вже отримаю назад своє авто. Це він мені обіцяє. Тепер же нехай я тільки залишу йому свою адресу, щоб за кілька днів, коли усі клопоти, пов’язані з його місією, скінчаться, він знайшов, як заїхати до мене до хати, до речі, тоді я маю звільнитися від усіх обов’язків, бо він одразу ж запрошує мене на обід або на вечерю, це він мені просто винний, він знає один ресторан, де готують його улюблені страви, зрештою, я сам побачу, на той час я отримаю і авто назад, і знатиму, чому він не міг одразу до кінця розкрити своєї таємниці, проте, тоді я вже справді лишуся ним задоволений, лише – трошечки терпіння.

Він ще щось говорив, довго і переконливо, не даючи змоги запитати його, аж поки в мене зникло бажання з будь- чим звертатися до нього. Він говорив з таким надхненням і так густо, що, замість слів, у мене залишився тільки спогад кольорових смуг, і коли я вийшов від нього і поліція залишилася позаду, наче в іншому житті, я ще довго почував себе розбитим, ніби велику віддаль проплив проти течії, яку ще тижнями відчували мої м’язи.

Я не беруся твердити про себе, ніби я дуже вірю людям, оскільки через антикваріят, що, як і кожне велике чи мале підприємство, мимоволі привчає до певного комерційного ставлення супроти людей, у мене виробився чіткий і тверезий підхід як до своїх, так і до чужих вчинків та висновків, своєрідна рутина практичного думання. Однак, що стосується лорда Ессекса, чи