Наталія Ярославівна Матолінець - Гессі, Наталія Ярославівна Матолінець

— Гаразд. — Гессі засоромилась розпитувати далі. — Але я рада, що тепер ми в усьому розібрались.

— Що ти робитимеш тепер? Шукатимеш ту… мрію?

— Мій друг, Дарріне, втрапив у велику біду. І я спробую відвернути її. Побажаєш мені успіху?

— Від щирого серця. Хай би й було воно зараз покраяне на шматочки.

— Моє не менше.

— Дивна-дивна дівчинка.

— Ти завжди це казав.

— Я хотів казати тобі набагато більше. Колись…

— Я знаю.

— Звертайся до мене по допомогу, якщо вона буде тобі потрібна.

— Дарріне, ти говориш так, мовби я мала взяти й зникнути кудись.

— Ти можеш. Таке в мене відчуття, що ти можеш зникнути. — Даррін узяв її долоні у свої та стиснув їх міцно-міцно, а тоді різко відпустив. — Бережи себе, дивна дівчинко.

— Я постараюсь, — кивнула Гессі, і після її слів купа тарілок на полиці раптом упала на підлогу просто біля їхнього столика.

Розділ 11. І скресне лід

Усе падало й розбивалось.

Усе вислизало з рук і розбивалось постійно: чашки і чашечки, склянки, тарілки, чайники, вази. Гнулись ложки і ножі, викривлялись ніжки столів, тріскали вікна і двері, якось навіть ціла арка біля входу в галерею розсипалась на попіл і завалився балкон, який на неї спирався.

Гессі намагалася не думати про це. Намагалася тримати себе в руках і тримати в цих самих руках камеру, не випускаючи ні на мить. Іноді їй здавалося, що довкола просто здійнялась невидима й невгамовна буря. Але вона була певна, що це припиниться. Можливо, тільки-но вона знайде його, — це припиниться. Можливо…

— Панна виходитиме на станції? — Чоловік у синьому фраку висмикнув її з роздумів.

— О… так…

— Зняти вам валізку? — Він зиркнув на верхню полицю, де лежали речі.

— Буду вдячна.

Гессі почувалася трохи незручно через те, що доводилось так багато розмовляти з незнайомцями, проте вона знала: така ціна подорожі, у яку вона вирушила сама-самісінька, тому нічого тут сумувати й страждати — не поліпшає.

Звичайно, ніхто б її не пустив до Горасії, якби панна Доанна не сказала, що вони поїдуть разом. Проте наречена Аїдена насправді вирушила до Астірі. Гессі була вдячна. Вона хотіла поїхати сама.

— Гестіє Амаліє? — З боку арок вокзалу в Роммелі, столиці Ітеллі, пролунало її ім’я.

Дівчина роззирнулась. Назустріч їй прямувала давня знайома, тримаючи попід руку Амрі, який вивищувався над нею на добрих півголови.

— Пані Олай! — Гессі неймовірно втішилась.

— Я не очікувала зустріти тебе тут. — Жінка випустила руку чоловіка й поцілувала Гессі в обидві щоки. — Ти з родиною?

— Ні, я тут са… З панною Масоллі, — виправилась дівчина.

— Он як… А де вона?

— Пішла дізнатись про наш наступний потяг. Ми вирушаємо в Горасію. А як у вас справи?

— Справи… Що ж, саме час розповісти. Амрі, любий! — Пані Олай покликала чоловіка, котрий стояв на ввічливій відстані, щоб не втручатись у розмову. — Гестіє, маю з радістю тебе повідомити, що тепер я Сольфрей.

— О… — видихнула Гессі. — Ви щаслива?

— Як ніколи!

— Ну то й добре. А я перепрошую, та мушу вже йти до панни Масоллі. — Дівчина вклонилась і розвернулась на підборах. — Хорошого вам вечора!

— І ти бережи себе!

З одного вигляду новоспеченої пані Сольфрей було зрозуміло: у неї все добре. Тож Гестія більше їй не потрібна. Ані камера, ані магія.

На щастя, потягів до Горасії було задосить. Їхати туди доведеться всю ніч, проте Гессі подобалось мандрувати вночі.

— Чекай на мене, Полі, — шепнула вона до свого відображення в шибці. Воно вперше видалось їй дорослим.

Пристань була порожня.

Гессі розуміла, що це та сама пристань. Нехай у неї не було жодного знака чи дороговказу, та просто вона розуміла, що пристань — саме та.

Гессі пройшлася нею до самого краю, розмірковуючи над тим, а про що ж думав тут він. Про життя і смерть. Про те, що чекає на нього… Тут справді було надто красиво й спокійно, щоб вірити в існування смерті. Обрій тонкою ниткою тягнувся, скільки ставало світу. І гори, здалеку такі крихітні й крихкі, спускались до води величезними жовто-сірими схилами. Небо горіло, запалене вогнями сонячного дня.

Але його тут не було.

Куди ж він пішов?

Жодної думки, жодного відчуття. Жодного передчуття.

Гессі сіла на прибережний камінь і розгорнула книгу про Аїдена. Було холодно, проте сніг уже майже розтанув — Горасія лежала на півдні, і весна сюди діставалась тоді, коли в них удома було ще морозно.

— Скажи мені, де він! — попросила вона книгу й розгорнула її на випадковій сторінці.

Сторінка виявилась білою мов сніг.

— Де блакитноокий?

Нічого-нічогісінько.

— Де Полі? Чи Поль Масоллі? Друг Аїдена? Брат Доанни?

Знову нічого.

Від моря віяло солоним ароматом і спокоєм.

Гессі згорнула книгу, відклала її вбік, на пісок, і зітхнула. Вона запевнила себе, що знайде його тут. Власне, вона взагалі запевнила себе, що знайде його. А проте не задумувалась, як і де. Звичайно, вірила, що він сам вийде до неї. Адже Полі завжди вчиняв саме так. Він завжди приходив їй на допомогу і допомагав тоді, коли…

…коли вона була в небезпеці.

У моменти найбільшого ризику.

Гессі подивилась на хвилі, котрі накочувались на берег.

Блакитноокий мав захищати її, так.

— Якби я могла знати напевно… — прошепотіла вона і поклала