Бетсі Прусс - Академія дружин драконів, Бетсі Прусс

Глава 41

Очі я розплющила з легким острахом, адже болю я не відчувала, та й лежала, швидше за все, на чомусь м’якому.

Спочатку мої повіки легко здригнулись, привідкриваючись лише на половину, аби зрозуміти, де я і що?

Це виявилась маленька, темна кімната з невеличким ліжком, столом та шафою. Переконавшись, що я тут сама, поспішно підбігла до вікна й очам своїм не повірила. Навколо був ліс, засніжені гори та похмурі хмари. Господи... невже ми так далеко від Академії? І от як мені тепер вибиратись?

З переляку я побігла до дверей та декілька разів їх добряче пошарпала, але пізно зрозуміла, що хтось може почути.

Дурепа, справжнісінька дурепа! Адже через секунду я почула тихі, гулкі кроки.

І що мені тепер робити? Якщо він прийде мене вбивати? Або ще гірше... згвалтує?

Тільки зараз я помітила, що браслета від Густава на руці немає, а без нього я бездарна дурепа, думки якої читати й тупий зможе.

Не тямлячи себе від страху, я побігла до столика та взяла скляний глечик з водою. І от чим він мені зараз допоможе?

Замок проскрипів, а потім двері почали повільно відчинятись... мені торба!

Пропищавши, я різко вдарила глечиком по стінці, а потім присіла, беручи до рук найбільший уламок.

Лютик, дбайливий, ти диви, тримав у руках підніс з їжею, посміхаючись.

—Прокинулась? А я тобі вечерю приніс.

—Не підходь! —серце гепало десь в районі горлянки, а мізки неначе туманились.

—Я не зроблю тобі нічого поганого.

Зовсім не лякаючись скла в моїх руках, він підійшов ближче та клацнув пальцями, після чого кімнату залило світлом.

—Ще крок, Люцій! І я не вагаючись проведу по своїй горлянці. —прошипівши це, швидко приставила скло до шиї.

А от тепер він знітився, вагаючись, чи варто чіпати скажену в такому стані.

—Гаразд. Дозволь залишити їжу і я піду.

—Мені не потрібна їжа!

—Тоді і я нікуди не піду.

От же...

—Добре.

Я обережно відійшла до стінки, звільняючи йому дорогу до столу.

Люцій маленькими кроками почав проходити повз, але в останню мить відпустив підніс та різко схопив мене за руку, викручуючи зап’ястя. Я скрикнула, ледь не виючи від розпачу.

Ну все, тепер через мою дурість та бурчання в животі цей дракон точно мені голову відкусить.

—Я дракон, —обережно висмикуючи з моїх рук уламок, мовив Люцій. —але в мене немає другої іпостасі. Та й якби була, я б не відкушував тобі голову.

—Не рийся в моїй голові.

Я замахнулась, намагаючись хоч якось виплеснути агресію, але він знову взяв гору. Без особливих зусиль штовхнув мене на ліжко, а потім почав збирати уламки скла та їжу, розкидану по підлозі.

—Навіть не думай. —сидячи спиною до мене, тихо відповів на черговий “геніальний план”. —Двері зачинені, та й я швидший. Тобі немає куди бігти, ти не знаєш цей світ. А якщо й втечеш, у лісі купа хижаків, котрі й кістки твої проковтнуть.

Та ти що який розумний. Він мене у видимість ставить. А те, що зараз відбувається, розповісти не хоче?

Люцій підійнявся з підлоги та поставив на стіл усе, що зібрав з підлоги, а потім обережно виставив руки вперед, сідаючи на краєчок ліжка.

Я навіть не сахнулась, зневажливо дивлячись на цього ідіота.

—Я поясню тобі усе. Питай.

—Ти зрадник! —відразу ж почала я. Навіщо щось питати? Все одно він збреше й оком не кліпне. —Зрадив Густава!

—Я нікого не зраджував. Всього лише викрав тебе. Для твоєї ж безпеки. —з легкою посмішкою заперечив, неначе він яблуко у магазині стирив.

—Я не хочу бачити такого негідника, як ти. Йди геть звідси! Густав повернеться і він тебе в три вузли зв’яже!

Люцій невтямки кліпнув, а потім почав сміятись, мов жеребець. Ну і що тут кумедного? Чи... Густав не буде рятувати мене?

—Буде, буде. Не хвилюйся так. Він кохає тебе, і не важливо, що з манер у тебе лише крихти.

—То ти ще й прийшов мені кістки перемивати? Я багато чому навчилась! І я... нічим не гірша за ваших дракониць.

Було образливо, що не дивлячись на те, як я плідно працювала півтори місяці, усі й досі вважають мене божевільною дикункою. Але й злість тримати в собі я не могла, тому в наступну секунду схопила з тумби біля ліжка склянку та жбурнула її в стінку.

Люцій і оком не моргнув, та й мені здалось, що він зараз запропонує ще декілька склянок принести.

—Гаразд, я прийду завтра. Тоді й поговоримо.

З цими словами він встав з ліжка та почав йти до дверей, а я, дійсно божевільна, кричала усі лайливі слова йому у спину, які тільки на думку приходили.

Декілька годин я гойдалась на ліжку, підібгавши під себе ноги, та мої роздуми аж нічого не дали.

З одного боку... навіщо йому викрадати мене? Щоб вбити?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍