Луїджі Піранделло - Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання

переписував, переписував, скільки міг, переглядав переписане іншими, виправляв їхні помилки, глухий до їхніх дотепів, глузів і шпичок. Іноді, аби закінчити роботу, доручену відділові, він ішов з міністерства на годину пізніше за інших. Директор бачив, як Чезаріно прибігав до коледжу захеканий; очі його, здавалося, застигли від зосередження на думці, що йому забракне сил подолати всі ті труднощі й перепони, до яких тепер долучилася ще й людська зловмисність.

— Нічого, нічого, — казав йому директор, втішаючи свого вихованця, а часом і ласкаво картав його.

Та Чезаріно не слухав ані розради, ані докорів, так само як і на вулиці, біжучи на службу, ні на що не звертав уваги; вранці він поспішав зі своєї далекої околиці, щоб не спізнитись на роботу, опівдні приходив обідати, а потім на третю знову квапився на службу, весь час пішки, аби заощадити на трамваї, а ще — від страху спізнитися, коли буде його чекати. Увечері він просто падав з ніг. Так натомлювався, що навіть не мав сили взяти на руки Нінні й змушений був спершу сісти.

Він сідав на балкончику з іржавими залізними поручнями, який спершу видався йому таким гарним, бо з нього видно було довколишні садочки, і, тримаючи на колінах Нінні, намагався винагородити себе за біганину, втому й прикрощі цілого дня. Та малий, якому вже минуло майже три місяці, не хотів сидіти в нього на колінах: чи тому, що мало бачив брата вдень і не впізнавав його, чи тому, що той не вмів його тримати на руках, а може, просто хотів спати, як, виправдовуючи його, казала годувальниця.

— Дайте мені, я присплю його, а потім нагодую вас вечерею.

Сидячи на балкончику, в холодному, згасаючому світлі присмерку, він дивився (хоч, може, й невидющим поглядом) на червоний серп місяця на блідому ще, беззоряному небі, потім переводив погляд униз на безлюдну брудну вуличку, по один бік якої тягся сухий запорошений паркан, і відчував, як його втомлена душа сповнюється розпачем і смутком, але тільки-но його починали пекти сльози, він зціплював зуби, впинався пальцями в залізний поручень балкона, спрямовував погляд на єдиний вуличний ліхтар, в якому хлопчаки камінням вибили два скельця, і починав умисне плекати в собі лють на своїх учнів у коледжі, а ще на директора, — тепер, коли вже не міг довіритися йому як раніше, бо розумів, що коли той і робить йому добро, то швидше для себе, для самовдоволення: ось, мовляв, який я добрий: тож, приймаючи від нього допомогу, Чезаріно почував себе приниженим. Злостивсь і на своїх колег, на їхні брудні натяки й паскудні запитаннячка, якими вони хотіли принизити, зганьбити його: «А ти хоч раз спробував, як це робиться?» І, нарешті, сльози бризнули йому з очей, коли він раптом згадав, як одного разу ввечері він своїм звичаєм прожогом нісся вулицею, немов сліпий, і наштовхнувся на повію, яка, вдаючи, ніби відштовхує його, хапливо притисла обома руками до грудей, і він мало не задихнувся від запаху живої плоті, від тих самих парфумів, що були у мами, а він з диким криком вирвався від неї і помчав геть. Йому здавалося, що він і досі чує її злі кпини: «Цнотливчик! Цнотливчикі» І він знову впинався пальцями у поручні й дужче зціплював зуби. Ні, він ніколи не зможе спробувати, як це робиться, бо завжди, завжди буде відчувати цей жахливий запах, материн запах.

У тиші до нього долинали удари ніжок стільця об підлогу, спершу дві передні, потім задні: це гойдалася годувальниця, заколисуючи маля; а за парканом дзюркотіла вода, віялом розбризкуючись з довгого, наче змія, шланга, — то селянин поливав свій город. Дзюркіт води подобався Чезаріно, тішив душу, і йому не хотілось, аби через неуважність того селянина на якесь місце потрапило забагато води, а він відчував це відразу ж по відлунню, бо земля робилася глейкою й набрякала вологою. І чому раптом йому на пам’ять спливала та візерунчаста чайна скатертина з блакитними бережками й густою торочкою, яку мати стелила на столик, коли пригощала чаєм котрусь із подруг, що несподівано приходила о п’ятій годині? Ця скатертина… придане Нінні… витонченість, смак, мамина охайність; а тепер лежить на столі брудна шматина, вечеря не готова, його постіль зранку не прибрана, ну хоча б дитина була доглянута — так ні ж, і цього нема: сорочечки брудні, слинявчик теж, а спробуй скажи хоч слово годувальниці — розсердиться і, чого доброго, в його відсутність зжене зло на цій невинній крихітці, до того ж у неї завжди готова відповідь, що, бавлячи дитину, вона не встигає ані прибрати, ані приготувати, і якщо за дитиною недостатній нагляд, то це через те, що їй доводиться бути і прибиральницею, і куховаркою. Сама колода-колодою, селючка неотесана, а туди ж — удає красуню, волосся зачісує догори, чепуриться. Та бог із нею! Молоко в неї гарне, і дитина, хоч і недоглянута, але здорова. О, як малюк схожий на маму! Ті ж оченята, той же носик, губи… Проте годувальниця запевняє, що, навпаки, дитина схожа на нього. Та де! Хто й зна тепер, на кого він сам схожий! І хіба це так уже важливо? Йому досить, що Нінні схожий на маму, він навіть щасливий з того, — не згадуватиме більше про того незнайомця, котрого вже і розшукувати не хоче.

По вечері, за тим самим нашвидкуруч прибраним столом, він сідав до книжок, бо хотів через рік скласти випускні іспити, а потім, якщо звільнять від платні, вступити до університету. Він пішов би на юридичний факультет, а диплом дав би йому змогу взяти участь у конкурсі на посаду секретаря у тому ж таки міністерстві народної освіти. Тому хотілося якомога швидше кинути це нікчемне й хистке місце переписувача. Та іноді вечорами, коли він працював, його поволі охоплював похмурий розпач. Можливість учитись здавалась йому такою далекою серед усіх цих мук! І він, намагаючись зазирнути в цю далечінь, відчував марність своїх мук, яким, здавалося, ніколи не буде кінця. В його трьох майже порожніх кімнатках стояла така тиша, аж він чув, як гуде гасова лампа, яку, аби краще бачити, він знімав з гвіздка і ставив на стіл; Чезаріно скидав з носа окуляри, дивився примруженими очима на полум’я, і великі важкі сльози скочувалися йому з-під вій і падали на розкриту книжку.

Однак це тривало недовго. Наступного ранку він працював іще старанніше, схиляючи змучене, спітніле, ніби воскове, личко, витягуючи над сутулими плечима,