Тимур Іванович Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко

новин… Тому якщо є шанс домовитися з вашим «Рупором Донбасу» – давайте домовлятися.

Згоди дійшли поступово, хоча і не без проблем в аспекті фінансів.

– Ревазе Нугзаровичу, я не прошу у вас зайвого. Більше того, можете не сумніватися, що відпрацюю вашій газеті кожну копійку…

– Але ж, Спартаку Андрійовичу! Я можу взяти вас у штат лише власним чи спеціальним кореспондентом, не більше. А отже, не можу запропонувати вам редакторську ставку. Мене просто не зрозуміє колектив!

– Ви пропонуєте мені платню, нижчу навіть за ставку, яку дають в УНІАНі «хлопчикові з вулиці» без досвіду роботи. Я на таке погодитися не можу принципово – інакше я сам себе не поважатиму.

– Спартаку Андрійовичу!..

– Ревазе Нугзаровичу!..

Але зрештою все ж таки вдарили по руках. Так завершилася міністерська кар’єра головспеца прес-служби, зате поновилася його журналістська діяльність. Як і припускав Берідзе, звістку про те, що у «Рупора Донбасу» зненацька з’явився свій столичний кореспондент, колектив тижневика зустрів неоднозначно. Дехто почав тихо підозрювати, що луганська редакція невдовзі буде ліквідована, колектив виженуть на вулицю, а газета робитиметься в Києві. Почувши таке, головний редактор лише розсміявся:

– Заспокойтесь, будь ласка! Ніхто нікого виганяти не збирається, а наш тижневик як виходив у Луганську, так і надалі виходитиме. Що ж до Сивака… По-перше, ми знайомі по роботі вже не перший рік. По-друге, ніщо не завадить звільнити його, якщо Спартак Андрійович не виправдає покладених на нього сподівань.

Однак дані Ревазу Нугзаровичу обіцянки виявилися зовсім не марними. Завдяки його матеріалам «Рупор Донбасу» набув того самого лиску, якого тижневику так не вистачало для перетворення з регіональної газети на солідне всеукраїнське видання. І вже буквально через місяць ті самі скептики, які раніше сумнівалися в доцільності нововведень, буди змушені визнати: мати свого парламентського кореспондента, публікувати аналітичні матеріали про роботу уряду, про проблеми суміжних галузей, про політику як таку – це і солідно, й актуально, і для читачів дуже цікаво!..

Звісно, без конфліктів не обходилося. Як і без намагання проштовхнути якісь явно божевільні ідеї – що припинялося головним редактором негайно і просто безжально. Наприклад, пару разів Сивак намагався подати на розгляд статті на захист такого собі малого підприємства «Сакартвело».

– Ревазе Нугзаровичу, вчитайтеся в копії документів, які я додав! Вчитайтеся як слід і подумайте! – кип’ятився власкор на іншому кінці телефонного дроту. – Керівник цього самого «Сакартвело», Арчіл Зурабович Цитайшвілі… Та він же шахтар-інвалід! Тим не менш, на відміну від багатьох інших, він не страйкує до нескінченності, а розгорнувши свій бізнес, заробляє на життя собі та створює робочі місця для інших.

– Тихіше, Спартаку Андрійовичу, на півтона тихіше. Спокійніше.

– Та який тут спокій?! Оте саме «Сакартвело» знищують…

– Ні, не так. Проти цього твого Цитайшвілі відкрили кримінальну справу.

– Я про це й кажу! Його намагаються знищити, оскільки політикам не потрібні шахтарі-інваліди, які заробляють собі на життя. Політикам потрібні розлючені шахтарі-інваліди, які знай собі страйкують!..

– «Рупор Донбасу» – це не судовий орган.

– Але ж газета може підняти цю проблему, інакше навіщо ми існуємо?! Ми опублікуємо всі думки усіх зацікавлених сторін…

– Спартаку Андрійовичу, невже ти хочеш, щоб наш тижневик закрили?

– Берідзе – грузин, Цитайшвілі – теж грузин. Допоможіть йому…

– Це не має значення, – голос головреда загуркотів, немовби наповнена вугіллям вагонетка на повороті. – Якщо я сказав «ні» – отже, «ні». Давай якісь інші матеріали, цікаві й актуальні.

Іншим разом, приїхавши на редакційну нараду з Києва й ледь перетнувши поріг кабінету головного редактора, Сивак видав наступне:

– Маю ідею до сенсаційного матеріалу!

– Ну, і що там у тебе за ідея? – посміхнувся Реваз Нугзарович, передчуваючи щось справді незвичайне.

– Я сюди, в Луганськ, їхав з такими молодими людьми!.. З такими!.. От уявіть тільки: вона – Афродіта Хованець, віце-міс Україна на візку…

– Стоп-стоп! Стривай! Як це?..

– А отак. Молода дівчина, інвалідка-спинальниця, через випадкову травму пересувається тільки на візку. Але красуня – о-о-о, так!.. І от виявляється, серед жінок-інвалідок проводиться свій конкурс краси, й вона – віце-міс цього конкурсу. А він…

– Отже, є ще й він?! – здивувався Берідзе.

– Так у тім-то й річ! Він – Ларіон Майструк, її коханий. Теж інвалід-спинальник, як і вона.

– І теж віце-містер краси?..

– Ні, не віце-містер, а чемпіон України з лицарських двобоїв на візочках! А вона – його прекрасна пані!.. Уявіть, яка чудова пара, га?! Я з ними обома про всяк випадок інтерв’ю записав просто в купе, коли була довга стоянка поїзда, щоб стукіт коліс не заважав. Маю їхні координати, якщо потрібні фотки з конкурсу краси чи з лицарського турніру – вони нададуть…

– Спартаку Андрійовичу, і чого тебе весь час на інвалідську тематику тягне?! – схопився за голову Берідзе.

– Бо вугільна галузь посідає друге місце за травмонебезпечністю після сільського господарства. А моєю першою газетою був тижневик «Селянин», Зореслав Бурбела там ще головним редактором був. Пам’ятаєте, я вас принагідно знайомив, коли ще Мінвуглепром був?..

– І що з того?

– А те, що відтоді я й зайнявся інвалідською тематикою. У мене навіть у газеті «Труд – Украина» виходили публікації на цю тему. Про фестиваль дитячої творчості «Світлячок», про…

Однак Реваз Нугзарович був категоричним:

– «Рупор Донбасу» – не місце для подібних експериментів. Прибережи їх для якихось інших мас-медіа. Тобі ж дозволено «халтурити» без збитку для нашого тижневика…

– Ще б пак! З такою зарплатнею як не «халтурити»?!

– Отож і подай матеріал про цю парочку спинальників кудись іще. Куди хочеш подавай, тільки не до нас.

Бували ляпи і з боку редакції. Наприклад, восени Спартак Андрійович надіслав невеличкий, написаний українською мовою нарис, присвячений черговій річниці звільнення Києва від німецько-фашистських загарбників. Однак щоб шахтарі легше сприйняли матеріал, Берідзе розпорядився перекласти його російською мовою. В матеріалі згадувався Лютізький плацдарм, а в перекладі це виглядало наступним чином:

«Героические советские войска освободили Киев, нанеся удар из плацдарма, расположенного в районе города Лютиз».

– Що це за «місто Лютіз» таке?! – обурювався потім у телефонній розмові власкор. – Хто додумався перекласти матеріал російською, не показавши переклад мені?!

– Не вередуй, Спартаку Андрійовичу, – мовив суворо головред. – Ти мусиш розуміти, що шахтарям читати українською важко.

– Ревазе Нугзаровичу, ви хочете випускати всеукраїнську газету чи регіональну?! Якщо хочете змін – публікуйте українською хоча б частину матеріалів. Це по-перше. А по-друге, на Донбасі народилися такі українські поети, як Володимир Сосюра і Василь Стус, які творили українською…

– Я приїхав до Луганська з Кутаїсі, отож маю повне право не знати…

– Але ж перекладали не ви, а хтось із редакторів! А він мусив би