Олександр Павлович Бердник - Діти Безмежжя, Олександр Павлович Бердник

про Єдність. Вони роз’єднані і нещасні. Вони шукають і не можуть знайти. Кожен з них вважає себе неповторним і тому протиставляє власну особу всьому світові.

Орі-о загорівся. Постать його напружилася в ще неусвідомленому бажанні.

— Я піду до них, батьку. Я скажу їм все. Я поясню їм, що вони брати. Що можна і треба жити дружно, радісно. Що треба йти вперед, до розкриття таємниць Космосу, і підніматись у Вищі Світи, в наші світи. Коли вони побачать мене — людину іншого виміру — вони зрозуміють все.

— Вони нічого не зрозуміють, — сумно сказав батько. — Вони злякаються тебе. В кращому разі — поклоняться тобі, як божеству. Ім’ям твоїм вони створять жорстокі і підлі культи, змушуючи поклонятись твоїй пам’яті наступні покоління. Ні, сину, наша могутність не для них. До цієї могутності їм треба йти ще міріади років!

— Я не можу так, — затулив долонями обличчя Орі-о. — Я мушу щось діяти. Покинути напризволяще їх… Бідних. Окрадених. Адже вони обкрадають самі себе! Вони крадуть свою радість, свій найкращий скарб — Любов! Батьку! Невже нічим не можна допомогти?

Батько помовчав. Син ждав, тамуючи подих. І ось прийшла відповідь:

— Можна допомогти.

— Тоді як? Як? Говори?

— Слухай. У ті світи, на ту планету не можна перенести наше знання, могутність нашої еволюції. Але там можна жити, ставши одним з них?

— Як? — не зрозумів син.

— Народившись людиною того світу, — сумно повторив батько. — Наша наука навчилась робити це. Вся індивідуальність розумної істоти перетворюється на психоембріон. Цей ембріон зв’язується з певним новонародженим нижчого світу.

— Але ж, — прошепотів син, — я не буду знати…

— Так, — твердо сказав батько. — Ти забудеш, звідки ти. Тільки інколи в серці з’явиться неясний спогад, що ти втратив щось. Щось прекрасне. Весь світ, де ти житимеш, буде ворожий тобі. Тому він повстане проти тебе. Ти теж житимеш у повсякденній борні супроти всього, що оточуватиме тебе! І покличеш людей до Краси! Покличеш їх до Єднання! До Братерства! До Любові! До Миру! До Вищих Світів, які майорітимуть на обрії пізнання в душах кращих людей!

— І це допоможе тій еволюції? — скрикнув син.

— Безумовно. Це прискорить її.

— Тоді я йду, батьку!

— Зачекай. Я ще не все сказав, сину. Ти не знаєш і мільйонної долі того, що чекає тебе. Ти бачив бій між людьми? Ти впадеш, як один з них, на полі бою, захищаючи щось святе і рідне, і сконаєш у муках не один раз!

— Я йду, батьку!

— Ти холодним і голодним пройдеш нескінченні пустелі планети, жадаючи любові і не зустрічаючи її, жадаючи братерства і бачачи ворожнечу, жадаючи шматка їжі, а отримуючи камінь, віддаючи серце, а сприймаючи ненависть і зло. Ти роками сидітимеш у похмурих, мокрих в’язницях, не бачачи променя Сонця, вмираючи в страшних муках. Ти багато разів скопаєш розіп’ятий, прибитий до дерева, і ніхто не прийде втішити тебе в час смертний, а лише торжествуюча юрба буде криками ненависті супроводжувати твої останні кроки до могили. Ти згориш багато разів на вогнищах катів, які спалять тебе за ідеї Безмежжя, Безсмертя, Єднання! І серед вогнища того ти не побачиш рідного обличчя, сину, а лише злобні очі ворогів!

— Я бачитиму в небі далекі зірки, батьку, — прошепотів син. — І серце скаже мені, що звідти дивляться на мене Брати. І мені стане легше. Батьку! Клич матір, хай вона благословить мене в далеку путь.

— Ще одне слово, — скорбно промовив батько. — Ніхто не зупинить тебе, якщо ти вирішив. Це закон Космосу. Але запам’ятай, що ти не повернешся додому, ти не повернешся на рідну А-мор, до нас, батьків твоїх, аж доки на тій планеті, куди ти йдеш, не запанує Братерство і Любов, доки ті люди не вийдуть разом з тобою на широкий Шлях Еволюції! Віки, тисячоліття попереду. Подумай, сину!

Орі-о довго мовчав. Дивився на тремтливі, далекі обрії, на рожеві сузір’я, на ніжні дерева знайомих садів, ніби прощався з ними. Потім його погляд зустрівся з поглядом батька. Почувся тихий, але владний голос:

— Я йду, батьку.

* * *

Горлиця замовкла. Зоря присунулася до неї, поцілувала в щоку.

— Дякую, подруго. Це чудова легенда. І хто знає, чи легенда, чи, може, реальність.

— Може, — сказав задумливо Пломінь. — Але не скоро ми дізнаємось про це.

— Хто знає, — загадково сказав Віора.

— Що, — насмішкувато запитав Пломінь, — може, сподіваєшся на допомогу з інших вимірів? Прийдуть «боги», звільнять тебе з неприємного становища. Треба покладатись на власні сили!

— Не зовсім так! — серйозно сказав Ясноцвіт. — Не зовсім так, Пломеню! Розраховувати не треба на іншопланетних істот, але сподіватись можна. Це закон Солідарності!

Віора різким жестом перебив розмову. Застережливо підняв руку, вказуючи на шкалу електромагнітних приладів.

— Нічого не розумію, — сказав він. — Десь поряд відбувається колосальна концентрація енергії. Обережно!

Біля входу зажевріла велика овальна пляма. Присутні відчули, як у них запекло у грудях, стиснуло подих, защеміло в очах. Вони відсунулися в глиб печери — вражені, злякані.

Туманний овал завібрував, у ньому виникли якісь форми. Поволі з’являлися обриси вертикальної постаті, а біля неї ще однієї, трохи меншої і горизонтальної.

— Людина! — скрикнула Зоря.

— Жінка, — додала Горлиця.

— У мене сильно б’ється серце, — прошепотіла Хвиля.

— Тихо!

З непевних обрисів з’явилась об’ємна постать. Вона була схожа на жінку Землі, але набагато гармонійніша і