Олександр Павлович Бердник - Діти Безмежжя, Олександр Павлович Бердник

— Йому рано ще дивитися в інші виміри, — прошепотів батько. — Рано, Май…

Орі-о не чув його слів. Він був зовсім зачарований кристалом Фо. Взявши подарунок з рук матері, син поніс його на долоні по кімнаті, милуючись неповторними переливами променів. Кристал Фо! Про нього складають пісні вже мільйони циклів найкращі поети, про нього шепочуть закохані, його прагнуть здобути герої, вчені. Навіть мріяти важко було Орі-о про чарівний камінь, який з’являється раптово в найнесподіваніших місцях. Чим він, юний Орі-о, заслужив таємничий кристал? Це тільки з ласки матері йому прийшло негадане щастя. Тепер можна мандрувати з допомогою кристала Фо по всій Безмежності. Він є конденсатом Єдиної Субстанції Буття, і хто володіє ним, має право зазирнути в будь-які глибини видимих і невидимих світів.

А батько дивився на радісного сипа, сумно мовчав. Його досвідчене серце віщувало тривогу.

Орі-о тріумфував. Мрії його були блідими тінями супроти реальності, яку відкрив йому кристал Фо. Сидячи в своєму чарівному притулку, юнак міг миттю перенестися в запаморочливі глибини Світобудови, розірвати запони Часу і Простору, побачити минуле і вловити зерна майбутнього, які спліталися, зароджувалися в Світах Синтезу.

Кілька днів він майже не спав, не відпочивав. Порушивши ритм життя, він просиджував над кристалом, викликаючи в його тремтливій таємничій глибині образи небаченого і нечутого. Перед поглядом Орі-о пропливали сусідні планети, гігантські світила, спіральні туманності, осколки мертвих світів.

Він побачив сотні, тисячі розмаїтих істот, не схожих на жителів планети А-мор. Всі вони жили напруженим, творчим, вогняним життям, без упину пробиваючи нові й нові шляхи в неозорих джунглях Безмежжя. Але за формою, такою різною, пульсував Розум — цей полум’яний Промінь Свідомості, — і саме він поєднував розкидані в просторі еволюції, цивілізації в грандіозний Потік Космічного Братства.

Та витаючи серед прекрасних світів, споглядаючи гармонійні путі високих планет, Орі-о раптом згадав, що Безмежжя не лише попереду, а й позаду. І тоді чарівний камінь поніс його у виміри попередніх еволюцій.

Блякли фарби. Грубшали форми. Тьмянішав Космос. І навіть зірки почали дрібнішати і розійшлися в незміряні далі. Орі-о оглядав нове буття, і холод суму торкався його серця.

Цей ще не вивчений ним світ здавався таким бідним, непристосованим до розумного життя, роз’єднаним. Самотньо сяяла на чорному тлі неба центральна зірка Сонце. Навколо нього на великій віддалі кружляли темні кулі планет.

Орі-о кинув імпульс своєї думки до найближчої з них. І, минувши густі шари атмосфери, закружляв у просторі. Перед ним відкрилася широченна панорама життя планети.

Похмуро блищали океани, котили високі хвилі під вітром, били люто в сірі, важкі скелі, що нависали над берегами. Далі жовтіли сумні, позбавлені життя, пустелі. А за ними — непролазні хащі примітивних рослин, буйних, сповнених предковічної жаги і лютості. Серед заростів повзли, підкрадалися, роздирали свої жертви, мучилися і мучили інших міріади жахливих створінь — хижих і боягузливих, підступних і ніжних, потворних і гармонійних, слабких і неймовірно сильних.

І ще бачив Орі-о крижані пустелі, над якими бушували урагани замерзлої води, похмурі тумани над стовпищами примітивних, обідраних жител, з вікон яких ледь пробивалося жовтаве світло, потворні машини, що сотнями тисяч мчали, повзли і летіли над планетою, сповнюючи її повітря важкими, отруйними випарами.

Бачив Орі-о незліченні процесії людей, які ховали своїх померлих близьких: дітей, батьків, друзів. Чому так багато вмирало жителів цього світу? Чому взагалі вони вмирали, коли Закон Безмежжя — Вічне Життя?

Орі-о летів далі й далі думкою своєю над планетою, і серце його розривалось від жалю і співчуття. Чому вони живуть так роз’єднано? Чому вмирають від голоду, маючи таку технічну могутність? Чому широкі простори покриті пустелями, коли поряд є океани води, а в руках жителів машини, якими можна зросити і засадити неродючі місця?

Відповіді не було.

Та ось юнак завмер від жаху, зустрівши не бачене ніколи видовище. На широких просторах клекотіли багрові вогні і клубився задушливий дим.

Горіли притулки людей. Над ними чорними примарами летіли якісь апарати і скидали вниз темні пристрої. А потім повітря шматувалося в сліпучому вихорі, а разом з ним з гуркотом і свистом розліталися па дрібні скалки плоди праці розумних істот. В диму і заграві Орі-о насилу розгледів колони жителів планети. Вони поспішали кудись, тримаючи перед собою дивні інструменти. Що вони роблять? Чому ризикують життям? Мабуть, їм не терпиться відновити те, що зруйноване катаклізмом? Але звідки і чому на планеті стихійне лихо? Вулкани? Землетруси? Тоді чому в просторі летять ці чорні металеві птахи?

Орі-о побачив, що назустріч одній колоні людей виринула з диму інша колона. Вони змішались, завихрились в страшному двобої. Орі-о похолонув від несподіванки, і йому здалось, що вся Вічність зупинилась, вражена нечуваним злочином. Там, у пожежах і вибухах, люди нищили людей. Вони оскаженіло кололи одне одного, стріляли, душили. І, пошматувавши одного брата свого, вони поспішали далі, шукаючи нової жертви. Обличчя їхні були закривавлені і очі палали полум’ям ненависті.

Орі-о затулив очі руками, простогнав:

— Батьку мій, мати! Що це? Де ви?

— Я тут, — почувся тихий голос батька.

Його велика рука лягла на кристал Фо. Бездонні сумні очі дивилися на змучене обличчя сина.

Син довго мовчав. І прозорі сльози жалю котилися по блідих щоках. Потім він несміливо кивнув у бік кристала, прошепотів:

— Невже це правда, батьку?

— Правда, — суворо сказав батько.

Тоді Орі-о підняв свій погляд до нього, і старий вчений здивувався. Ніжні очі сина палахкотіли якимсь новим вогнем. Що це було? Звідки?

— Чому вони такі? — скорбно запитав син. — Чому вони вбивають одне одного? Адже вони сини однієї Матері Природи?

— Це нижча еволюція, — сказав батько. — Вони ще не знають