Павло Федорович Автомонов - Галка

Коропа й Орла, не говорячи вже про парасоль командира, котрий стрибав першим: той розпускався десь під ногами, немов велетенська медуза. А нині…

Тайда навіть жартувала незадовго до стрибка! «Будеш насміхатися, звалюся тобі на голову ~ знатимеш!»

— А що ти їй говорив?

— Вона вперлася своїми коліньми у мій бік, що й дихати ніяк. І я сказав: «Що ти, мейтинес[2], торохтиш тут кістками?»

— А що ж вона тобі?

Каже: «Знайшов би собі у групу пухкеньку, як твої вареники!»

— Правильно вона тобі сказала. Хоча, мабуть, мала на увазі не вареники, а пампушки… А ти?

— Відповів, що пожартував, мовляв, Тайда мейтинес перший клас, так і Юхан говорив.

— Знайшов, про що говорити перед десантуванням!

— А що ж мені — співати «Катюшу»? Тайда — симпатична дівчина. Очі голубі, волосся біляве, мов грива, і сережки під колір очей. Німцям і в голову не збреде, що парашутистки носять золоті сережки з бірюзою.

Кудрявий мовчав, а Галка розмірковував уголос?

— Навіть переляканому не було в чому триматися у бомбовому відсіку! Ми всі висипалися, як буряки з перекинутого воза…

— Тоді чому не бачив, окрім твого…

— Дивина. Що ж, пошукаймо їх. Не знайдемо — сповістиш, що готові прийняти решту десанту. Якщо виживемо, звичайно…

Знову поблизу прогуркотіли автомашини, загрозливо сяйнувши світлом фар.

— Розносило їх, чортів!..

— А чого ж їм не їздити? — сказав Кудрявий, вийнявши, кишенькового годинничка. — Ще тільки 21-ша. Знаєш, наші; серйозно атакують Ригу. Ось побачиш, днів за два-три візьмуть. Це буде перемога! Остання столиця, вибита з пазурів Гітлера. Салютуватимемо тільки!

Вони тихо гомоніли, раз по раз зупиняючись, щоб прислухатися. Рух на шосе тим часом затихав. Десь недалеко валували собаки. Лунали поодинокі постріли і кулеметні черги. Постріли ті відгукувалися різкою біллю у серці. «Чого їм ото стріляти на ніч глядя?!» — думав Галка.

Парашут Кудрявого вони замаскували під осокором, листя якого тріпотілося на свіжому осінньому вітерцеві і вже падало. Пахло пріллю і вогкістю.

— Добре, що вантажних мішків, нема. Вони тільки німцям допомагають нас шукати…

— Досить! Намучилися з ними ще під час першого десантування! — сказав Кудрявий, — Як гадаєш, нас бачили німецькі солдати, що дислокуються поблизу?

— Біс їх знає! Ми не бачили своїх парашутистів, то як могли бачити німці?..

Вони пройшли уздовж шосе з півтора кілометра, сигналячи язиком і клацаючи пальцями, а також стукаючи палицею об стовбур дерева. Щоразу прислухалися. Але ніякої відповіді на їхні знаки, ніби. справді, окрім них двох, ніхто більше й не вистрибнув з літака.

— Мо’ перекусимо? Вже ж північ. Нова доба настала, — сказав Кудрявий. — А тим часом, може, хтось подасть свій позивний.

— Не хочеться їсти. А відпочити — не зайве. Все ми та ми, нехай і вони нас шукають! — невдоволено мовив Галка, ніби й справді був упевнений, що шукали своїх тільки він та командир.

Сіли біля товстенної сосни, простягши ноги і обіпершись спиною об стовбур. Вітер гнав хмари, крізь які раз по раз визирали зорі.

— Це ми зиму пробули в тилу ворога, усю весну, всеньке літо — і тепер ще й осінь доведеться для повноти враження! — сказав кудрявий задумливим голосом. — У тебе тривожно на серці?

— Не сказав би, щоб дуже… Скільки було тих хвилювань у мене ще перед першим стрибком! Пам'ятаєш історію з пістолетом? Та й під час десантування. А потім поблизу «Пантери» скільки довелося пережити. А шість місяців на шосе Рига — Псков! У мозку й клітин не вистачить на таку напругу! А в тебе? — озвався Галка.

— Я пригадав перше приземлення. Тоді в мене серце калатало, як навіжене. Пригадав і першу квітневу ніч, коли товклися навколо сосни, на якій завис парашут Орла, а наш Леонід був мокрий по самі вуха. І тоді теж було неспокійно. А зараз сам не розумію, що за стан такий — дивний якийсь. Що ж — надійся на краще, а жди гіршого.

Час минав повільно. Рух на шосе вщух. Стих і вітер у верховітті дерев. На східному небосхилі з'явився гострий ріг старого місяця. Кудрявий і Галка далеко не відходили від місця приземлення, а курсували сюди-туди в усіх напрямках, намагаючись знайти ще кого-небудь із своїх. Що їх чекає завтра?.. Найліпше для них обох піти подалі від місця десантування, десь затаїтися на кілька днів, а потім уже спробувати вийти на люди, розпочати роботу.

— Стій! — раптом прошепотів Кудрявий, схопивши Галку за руку. — Здається, онде дві постаті на лужку…

Вони зупинилися. На галявинці, заллятій місячним світлом, стояло двоє — один ніби огрядний, другий — менший, стрункий. Обидва з автоматами.

— Гей, що ви там гав ловите? — вигукнув Кудрявий, будучи переконаним, що то свої.

— А-a! Це ви, біси-анцихристи! З ніг збилися, вас розшукуючи! — озвався Орел. — Ось Короп ногу пошкодив. Шкутильгає трохи. А взагалі тепер пропала конспірація! — загадково промовив Юхан.

— До чого тут конспірація? — здивувався Кудрявий, підійшовши до хлопців, і потиснув їм обом руки, як завше робили вони, зустрічаючись уперше на чужій землі.

— Подивися на його лице!

Галка і Кудрявий стали зазирати в обличчя Коропа, але той одвертався, ставав так, що від місяця була тінь.

— Я ще тоді говорив, що нещастя трапиться, коли в групу прийшла баба! — ледве чутним голосом мовив Короп: йому надто важко говорити.