Василь Павлович Січевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

Від причалу до будинку йшли троє. В руках одного з них був пакет, який передала їм Гіта і який вони везли сюди на Шпіцберген в тайнику, влаштованім під мотором човна. «Цей пакет від Ніссена. Передайте його Уве Ролл Люнду. Тільки йому!» — наказувала Гіта. Інгрід стривожилась. Але через хвилину зрозуміла: пакет знайшов свого адресата. «Певне, Касян встиг сказати їм, де на «Крістіні» був тайник, інакше вони не знайшли б його, як і ті німці, котрі встигли перевернута на човні все догори ногами».

Троє входили в будинок. Інгрід уже чула їхні кроки в коридорі, коли до неї підійшов Касян.

— Тобі доведеться доглянути за Ролфом, йому, бідоласі, дісталось…

Їй хотілось сказати Касяну слова подяки за щось таке, чого ще й сама не розуміла до кінця. Встигла лише посміхнутися. Прочинились двері, і до кімнати зайшли троє.

— Всім вільним від караула відпочивати, — наказав один з тих, що зайшли. — Через годину виступаємо.

Високий, середніх років чоловік з яскраво вираженою скандінавською зовнішністю підійшов до столу, поглянув на Ролфа, потім, підвівши погляд на своїх супутників, запитав:

— Хто це, Олаф?

— Той хлопець, що плив у човні. Його звуть… — начальник штабу загону зазирнув у блокнот, котрий тримав у руці разом з розпечатаним уже пакетом, однак його випередив Людвіг.

— Це мій молодший брат Ролф, — сказав він.

Ролф розплющив очі і хотів було підвестися, але тільки мученицьки скривив пересохлі, запечені смагою губи, так ніби вибачався за свій нинішній етап.

Високий скандінав підійшов до столу і взяв його руку в свої долоні.

— Дякую, Ролфе. Будемо знайомі. Я — Уве Ролл Люнд.

— Зараз, чіф, ми перенесемо його звідси, — сказав старший Улл.

— Хай відпочиває, не тривожте. Ми пристроїмось ось тут на столику, біля рації. Давайте карту, Артуро.

Той, кого Люнд назвав Артуром, певне, був його ад'ютантом. Зовсім ще молоденький хлопчина видобув з планшета карту-кілометровку і розгорнув її на ящиках німецької рації, проте командир не одразу підійшов до неї. Побачивши біля вікна Інгрід і Касяна, поцікавився:

— Ви пливли з ним?

— Так.

— Шукали нас, а потрапили в Свеа? — Він трохи помовчав. — Добре, що не розгубились.

— Це Інгрід, — Касян по-дружньому обняв її за плечі. — Вона розправилась з лейтенантом. Ну, а потім уже ми з рештою.

— Ви росіянин?

— Він російський солдат, — підійшов до них Людвіг. — Його звуть Ян. Він наш брат. Ролфа і мій.

— Вас добре характеризує Ніссен. — Люнд потис Касяну руну. — І вас теж. Усіх. Особливо Інгрід Крістіансен. Ви знайомі з медициною?

— Трохи.

— В загоні є хворі, та й поранених більшає з кожним днем.

Розмову перервав тонкий писк морзянки. Певно, німецький радист не встиг вимкнути рацію, і тепер усі в кімнаті почули, як хтось уперто вимагав зв'язку.

— Шкода, що нема кому поговорити з ними. Це, певне, з підводного човна.

— Я спробую, — заворушився Ролф. — Допоможи мені, Людвіг.

— Лежіть. Де Джонсон?

— Його поранено, — доповів Артур.

— Ото біда, — прикро вражений, промовив Люнд. Помітивши, що Ролф все-таки намагається підвестися, він кивнув ад'ютанту і той вмить підсунув до столу рацію. Людвіг подав Ролфу навушники.

— Мюллер викликає лейтенанта Крафта, — доповів Ролф, поглядаючи на командира.

— Передайте їм, що тут усе спокійно.

— Добре, — Ролф дотягнувся до панелі рації, перевів там якийсь важілець і відстукав на ключі: — У нас усе спокійно. Лейтенант хропе нагорі… Прийом!

Знову клацнув важілець. Ролф уважно слухав радиста з підводного човна. Потім сказав:

— Мюллер теж завалився спати. До Баренцбурга наказав не будити.

— А зараз вони де? Навіщо їм знадобився Баренцбург? Адже вони розбомбили його ще в сорок другому. Поговоріть з ним, спробуйте витягти з нього як можна більше.

Подальша розмова складалася так:

Ролф. Де ви зараз?

Човен. Вийшли в Беллсунд.

Ролф. Повільно дуже повзете.

Човен. Куди поспішати? До Лонгіра у нас ще ціла доба в запасі. Можна виспатись про запас.

Ролф. А Шлезінгер?

Човен. Вашого Шлезінгера заберемо в Баренцбурзі, проте це теж нескоро. Поки вони розшукають, де гробонулись ці англійці, поки зроблять свою справу.

Ролф. А що вони там збираються робити?

Човен. На морозі штани скидать… Не знаєш, чим займається служба безпеки? Повернемось, спитаєш у Шлезінгера, він тобі розкаже.

Ролф. Бувай, дотепнику. Через сорок п'ять хвилин вийду на зв'язок. Амінь!

Люнд подякував Ролфові, пройшовся вздовж стіни до вікна і назад, над чимось напружено міркуючи. Повернувся, через плече начальника штабу зазирнув у розкриту карту, і раптом в його синіх очах заіскрилась якась відчайдушна думка.

— У нас немає іншого виходу, Олафе. Загін треба розділити на двоє, — і, певне, передбачаючи заперечення, додав: — Знаю, це зробить нас слабшими. Малими силами не зможемо атакувати човен. Та хто сказав, що ми його взагалі повинні атакувати? Наше завдання прибути в Лонгір раніше німців. Ми на суходолі і в цьому наша перевага. Інтереси десантників на березі — і в цьому їх слабке місце.

— Тридцять два боєздатних, це з нами, тобою і мною. Шість поранених, дві рації і інші важливі трофеї, які ми ніяк не можемо залишати тут, — почав підраховувати Олаф.