Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт. Книга третя

— А конвой? — здивувався Андрій.

Чоловік посміхнувся.

— Конвой теж ковбаси хоче… Ламай хліб, бери яйця… Водичкою запивай. Бачу, ти новачок.

Андрій кивнув.

— Яка стаття?

— Статті не маю…

— Як то не маєш?

— Не дали… Міністр сказав: табір суворого режиму, без права… — Судомина стискає Андрієві горло при згадці про ту розмову.

— Який міністр, а суд?

— Мешік… Не було суду.

— Мешік?! Уже міністр?! Ну пішли наші вгору… А що? Цей може… Він і мене без суду і слідства на п'ятнадцять років… Просто з прокурорського крісла… Та він не забуде, пришле рішення трійки літаком… Ну, таки видерся в міністри, сучий син…

Чоловік говорив голосно, і Андрій озирнувся на двері, за якими були вартові.

— Боїшся — почують? Пусте! Я їм на Луб'янці не таке говорив, і то просто у вічі, не кому-небудь, а самому Лаврентію. Мені вже добавляти нікуди. На всю катушку цього разу відміряв, паскуда. Які тільки статті є у кодексі — всі мої. Та ти їж…

Чоловік підвівся і заходив вздовж лави — три кроки туди, три назад. Туди, назад… Потім враз сів знову.

— Мешік міністр! — Він ляснув себе долонями по стегнах. — Це Лаврентій своїх гицлів на ключові пости розставляє. Невже надумав?.. А чому б і ні? Час для такої справи слушний. «Батька рідного» він боявся, а тепер… Ні, він не промине нагоди помірятися силами в боротьбі за владу.

Андрій не розумів, про що йдеться. Збудження, що від слова до слова наростало у мові супутника, якимось чином передалось і йому.

— Ви якось дивно говорите…

— Ти що, злякався мене? Може, подумав, що я з… — Чоловік одкинув голову і засміявся — голосно, нервово. Прозорі, зеленкуваті очі притьмяніли, в них зблиснули сльози. Сміх його враз урвався, і він важко зітхнув: — Не думай, я не з тих… Ти вибач. Так рідко випадає зустріти щиру людину в цій нашій гулагівській імперії. Ти запитав, хто я, і мені захотілося розказати… Навіщо? Не знаю… Може, тому, що давно мовчу, а жити мовчки дуже важко… Я помітив — людина починається з болю… і не обов'язково, щоб той біль був твій власний. Мені на роду було написано стати юристом. Воронови відомі в російській юриспруденції ще з дореволюційних часів. Моя колишня посада, а був я військовий прокурором, виключала будь-які сентименти. Черства логіка, факти, неспростовні докази. Я жив, обплутаний професійними табу, аж поки біль людський не прорвався крізь них і не дістав серця. Виявилось, що воно у мене, як і у всіх людей, — болить… А це й не дивно, у нашій сім'ї юристів традиційно професійна чесність цінувалася високо…. Мене посадили на п'ятнадцять років за втрату класової пильності. Мешік, а він був тоді лейтенантом державної безпеки, сміявся мені у вічі: «А що, догрався, законник? Проти нас не попреш!» Це сталося у сороковому. На той час Сталін, певне, відчуваючи наближення війни, змушений був послабити репресії. Тоді він і Берія, який тільки-но з'явився в наркоматі внутрішніх справ, удавали з себе поборників справедливості, котрі заходилися виправляти помилки Ягоди і Єжова…

Воронов говорив і говорив. Андрій намагався збагнути, про що йдеться, але все те було для нього незбагненним.

Вагон несподівано шарпнуло. З ляскотом і скреготом він поволі рушив повз вогні й тіні вокзалу. Матове скло загратованого вікна не дозволяло бачити перон і людей на ньому. Звідти, неначе з іншого світу, накочувались хвилями щемливі звуки волі. Думки, болючі, як давні рани, полонили Андрієву душу. Він раптом відчув страх перед тим, про що тільки-но говорив його новий супутник. Страшився не за себе, не за власне життя, яке, з усього видно, трималося вже на волосині. Боявся загубити віру. Він проніс її крізь сім кіл пекла, оберігаючи від брудних пліток озлобленої проти всього радянського еміграції, — вона не давала йому впасти ні в Дахау, ні на Укон-Лу, ні в катівнях Керка, ні у схронах бандерівського підпілля. Знав, що та віра тримала не лише його, а мільйони людей у цілому світі, людей, які щиро бажали своїй рідній землі добра і все, що наводило тінь на її чисту совість, відкидали геть.

Смерть вождя, коли Андрій про неї довідався, таки засмутила його, позбавила певності. Вже так воно на той час складалося для багатьох переміщених, що своє повернення на Батьківщину вони пов'язували з іменем Сталіна. Крізь думки до свідомості Андрія пробилися слова Воронова:

— …На лісоповалі не ліс — людей валять. За Уралом до Колими і Магадана — тайга, обплутана колючим дротом. Хіба Сталін про те не знав? То правда, Сибір — теж російська земля… Була Росія до Сталіна і після нього буде…

— Що з того, як нас уже не буде.

— Е-е, кинь! Не розкисай. Тобі ще жить та жить Я он зовсім сивий, а сподіваюсь діждати, коли тих сталінських псів перевішають! Може, не я, а ти доживеш до того часу. Мусиш дожити. Тоді згадаєш Івана Воронова… Тобі, синку, треба жити.

— Нема чим, — з гіркотою відказав Андрій. — Одібрали віру…

— А ти у що вірив? У Сталіна?!

— Я в Батьківщину вірив, у свою… Радянську владу, як вірили мій дід і батько…

— Цієї віри у тебе ніхто не одбирає… Зажди, хлопче. Вже недовго їм панувати. Ох, як їм зараз хочеться бути чистенькими, але бог шельму мітить. От хоча б взяти Мешіка. Уже міністр, а методи старі. Ач, без права листування… Ти, мабуть, і не знаєш, що це на їхньому жаргоні — негласний наказ до знищення. Ох, хлопче, доведеться тобі вивчати ще й табірну науку…

— Я вже її трохи знаю.

— Довелося сидіти?

Андрій кивнув.

— Де?

— В Дахау…