Володимир Миколайович Владко - Нащадки скіфів

чути, як збуджено гомоніли ті, що залишилися там: адже Ліда промовляла досить голосно, і вони чули її слова. Добре, це теж було непогано!

Гартак зрозумів, що старшини не на його боці. Він круто повернувся і вийшов з кибитки, віддавши якийсь наказ, причому в його голосі бриніли нотки погано прихованої люті, сів за допомогою служників на коня і зник удалині. Слідом за Гартаком вийшли і його супутники, не обмовившися жодним словом і не дивлячись ні на дівчину, ні на чужинця, який нерухомо сидів у кутку і стежив за тим, що відбувається.

Стало тихо. Ліда з надією подивилася на Івана Семеновича: чи задоволений він? Але й запитувати не треба було, щоб усе зрозуміти. Геолог звівся на ноги, схопив дівчину в обійми й розцілував її.

— Чудово, люба дівчинко, чудесно! — збуджено і радісно говорив він. — Наслідки надзвичайні! Молодець, Лідо! Я пишаюся вами!

…Цього разу Ліда забула навіть свою огиду до вареної конини і не відмовлялася їсти її. А по обіді відбулися нові події.

Щодня Дорбатай справляв великі урочисті криваві відправи з людськими жертвами. І щодня він збільшував кількість своїх жертв, аби збільшити і страх скіфів перед богами, і перед ним, головним служником грізних богів і провісником їхньої волі. Дорбатай, мабуть, хотів вплинути кривавими справами і на полонених, бо уже двічі їх виводили з воза, щоб вони дивилися, як відбувалися відправи. Цього вечора вози розставили півколом і виходити з них не було потреби: все відбувалося в центрі півкола, перед очима чужинців.

І як би не закривав Іван Семенович повстяні краї, як би не ховала голову Ліда, намагаючись не бачити й не чути нічого, — від страшних звуків не можна було сховатися.

Всі події цього дня, включаючи й напружену небезпечну розмову з Гартаком, остаточно знервували дівчину. Спочатку вона лише тремтіла від страху, коли почалася урочиста відправа і залунали похмурі молитви віщунів, що передували кривавим людським жертвам. А потім… потім Ліда не могла вже нічого вдіяти. Вона заплакала. Сльози лилися з очей потоком. Дівчина затуляла руками вуха, щоб не чути того, що відбувалося зовні.

Знервований був і Іван Семенович. Спочатку він сподівався, що Ліді пощастить перебороти себе, якось вгамувати почуття. Адже так бувало раніше. Він мовчки сидів у своєму кутку, не дивлячись на дівчину, щоб вона не відчувала його присутності. Але сьогодні було інакше, плач Ліди поступово перетворювався на нервовий припадок. І Іван Семенович не знав, що робити, аби заспокоїти дівчину.

А Ліда плакала гіркими слізьми, ховаючи голову в подушку, її плечі здригалися, обличчя було мокре від сліз. Вона вся тремтіла — і дедалі більше плакала, не говорила, а вже викрикувала слова.

— Я не можу! Не можу більше! Іване Семеновичу, не можу! — майже кричала дівчина. — Що вони роблять! Як сховатися?.. Мерзенні вбивці! Не можу, ой, не можу!

— Не думайте про це, Лідо, — похмуро мовив геолог. — Ви надто знервовані. Ну, ось що. Загорніться в ковдру і спробуйте заснути. Це єдине, що ми можемо.

— Та що ви, глузуєте з мене? Як спати? Там мучать людей, а ви… так безжалісно… байдуже… Ой, не можу!

Її крики посилювалися, змішуючися з вигуками, що долинали знадвору, з лементом людей, яких убивали, з гуркотом тимпанів і пронизливим свистом кістяних дудок. Все це разом створювало страшну, божевільну мішанину, від якої йшла обертом голова.

— Ну, заспокойтеся, Лідо. Не можна так, слово честі! Ми ж все одно безсилі.

Геолог намагався говорити розсудливо, переконливо, але це не впливало. Ліда плакала.

Раптом тимпани залунали гучніше. Здавалося, їх стало вдвоє більше. Високий свист дудок, вигуки долинули з новою силою.

— Який жах! Я не можу, ой не можу!

— Лідо, досить! Заспокойтеся!

— Ні, не можу! Зроблю! Зроблю!

Вона підвела голову. Її очі, мов скляні, втупилися в постать.

— В мене розривається серце, Іване Семеновичу. Я побіжу туди, я не допущу цього! Чуєте? Не можна лишатися тут… Не тримайте мене!

Вона дійсно схопилась і рвонулася до виходу. Геолог ледве встиг затримати її і силою посадити знову на килим. Так, справа обертається дуже погано…

На мить він задумався, наче хотів докладно обміркувати становище. Нараз Ліда почула його гучний, владний голос, який ніколи не чула від завжди лагідного і стриманого Івана Семеновича!

— Замовкніть! Ви чуєте, замовкніть! Ви не допоможете, і я не допоможу! Ми тільки зіпсуємо всю справу. Мовчіть! Досить цієї істерики! Чуєте? Мовчіть, бо я…

Він міцно схопив Ліду за плече: аж було боляче, так він його стискував. А друга рука… друга заносила дужим кулак над головою дівчини! Ліда злякано відсахнулася: ніколи, ніколи за всі роки не бачила вона його таким! Зціплені зуби, люте обличчя з грізно нахмуреними бровами. Глибокі зморшки прорізали щоки. Примружені очі загрозливо дивилися на неї. І ця занесена рука із стисненим кулаком…

— Іване Семеновичу… що з вами?.. я боюся… я…

— Мовчіть!

Кусаючи губи до крові, Ліда втягнула голову в плечі. Це було надто страшно. Але вона замовкла. Тільки час від часу десь зсередини проривалися в неї схлипування. Та сльози рясно лилися з-під тремтячих повік, — їх вона не могла стримати.

До неї долинали шалені вигуки віщунів, чиїсь одчайдушні крики — і все це змішувалося із звуками тимпанів і свистом дудок. А перед очима було загрозливе обличчя Івана Семеновича, воно ввесь час ввижалося їй. Вона мов бачила над собою його піднесену руку з міцно стисненим кулаком і мовчала. Ніколи, ніколи в житті вона не почувала себе такою нещасною, самотньою, скривдженою…

А Іван Семенович постояв ще трохи біля Ліди, знесиленої, маленької, тремтячої і жалісної, подивився на її спину, що здригалася від ридання. Його рука повільно опустилася, майже торкнулася золотавого волосся дівчини. Погладити те волосся, приголубити