Робер Мерль - Тварина, обдарована розумом

— Так, але спершу я довго плаваю біля бази, слухаю свій сонар.

Треба добре знати берег. І зібрати з допомогою сонара, плаваючи в усіх напрямках, відомості про всі особливі ознаки на морському дні, зареєструвати ці тисячі ознак у своїй чудовій пам’яті й завше мати їх перед собою з великою достеменністю, коли пливеш, не орієнтуючись за предметами, що їх доводилося бачити. Але для Фа це зовсім просто.

— Гаразд, — сказав Севілла. — Повернемося до літака.

— Велика подорож, — сказала Бі.

— Як ви її здійснили?

— На ношах. Мені жарко. Я дуже суха, я страждаю. Фа також. Ба кладе нам на тіло мокрі простирадла. Після літака — база. Я плаваю на базі, я плаваю навколо бази. Але небагато. Фа зі мною.

— У води неприємний смак, — сказав Фа.

— А потім?

— Ба нас везе на човні, — сказав Фа, — мене й Бі. Ба каже: на вас чекає підводний човен. Ви попливете на підводному човні. Я ні. Одна людина вам скаже: зробіть те й се, й ви зробите. Я кажу Ба: чому ти не пливеш з нами? Він каже: такий наказ.

— Як виглядав Ба, коли він казав це?

— Він був сумний. Ми пливемо в його човні.

— Скільки часу?

— Коли я не пливу сам, я не знаю, скільки часу.

— Мало часу чи багато?

— Багато.

— Що відбувається, коли ви зустрічаєте підводного човна?

— Ба випускає нас у воду, й ми пливемо до човна. Люди беруть нас на борт.

— Вам дуже тяжко було потрапити на човен?

— Так. Дуже тяжко. Але люди діяли обережно. І все ж таки мені моторошно. В човні надто жарко. Я дуже сухий, я страждаю.

Бі сказала:

— На підводному човні людина нам каже…

— Яка людина?

— Людина, що командує.

— Вона у військовій формі?

— Ні.

— Яка вона на вигляд?

— Маленька, очі сині, волосся на голові небагато.

— Що вона каже?

— Вона тримає в руці й нам показує маленький сірий корабель з гарматами. Вона каже: «Дивіться добре. Я випускаю вас у море. Ви розшукаєте цей корабель. Ви підкладете міну посередині дна, й ви повернетеся на підводний човен».

— Скільки часу ви були на підводному човні?

— Довго. Ми дивилися на маленький корабель.

— Це вперше вас просять розшукати справжній корабель, показавши спочатку вам його маленьку модель?

— Ні. На базі ми з Фа робили це часто.

— Ви помилялися?

— Спочатку — так, потім — ні.

— Гаразд. Що відбувається потім?

— Люди начепили на нас паски.

— Ті ж самі паски?

— Ні, інші.

– І міни?

— Ні, не відразу. Аквалангісти допомагають нам вийти з човна.

— Під водою?

— Так.

— Яким чином?

— Нас кладуть у скриньку, закривають її, вона наповнюється водою. Скринька відчиняється в море. Ми виходимо. Аквалангісти тримають нас за паски. Вони пливуть разом з нами.

— Довго?

— Ні, вони зупиняються й прив’язують міни до пасків.

— Що потім?

— Ми пливемо на північ.

— Звідки ви знаєте, що то північ?

— По сонцю. Коли ми виходимо з підводного човна, середина ранку. Ми пливемо швидко.

— Скільки часу?

— Довгий шлях і половина довгого шляху. Я знаходжу корабель. Я наближаюся, а на кораблі є люди. Я кажу Бі: нічого втішного, не буде «бух!».

— Не буде вибуху?

— Так я думаю: є люди, немає «бух!». Бі каже: я випереджу тебе. Тоді я пливу, пливу. На, пливу, як летить птах! Я припливаю швидше від Бі, обертаюся на бік, міна йде на корабель, але я залишаюся на міні!

— Ти хочеш сказати, що міна прилипла до корабля, але не відокремилася від пасків?

— Так!

— Ти опинився прив’язаний до корабля?

— Так! Я боюся! Я не можу дихати. Я захлинувся, кличу на допомогу: Бі! Бі!

– І я, — втрутилася Бі, — зубами перегризла паски під черевом. Фа. Він вільний.

— Ти не кладеш міну?

— Ні.

— Повтори, ти не кладеш свою міну?

— Ні, я боюся. Фа також боїться.

В Севілли почали тремтіти руки.

— Що ти робиш із своєю міною?

— Я кажу Фа: перегризи мої паски зубами. Він перегризає паски, й міна падає.

Севілла подивився на Арлетту, руки в нього тремтіли, йому не вдавалося оволодіти своїм голосом. Життя сотень моряків залежало від нікчемної випадковості: аквалангісти прив’язали Холосту міну до Бі, а не до Фа.

— Паски й міна падають на морське дно?

— Так.

— А тоді?

— Я виринаю на поверхню з Фа. Я дихаю й пливу на південь. Я пливу швидко-швидко. Я боюся.

— В якому напрямку пливе корабель?

— На північ.

— А ви на південь?

— Так, і корабель робить «бух!».

— Ти бачиш це?

— Я чую. Я далеко в воді, але я бачу світло. Я чую вибух, і я відчуваю удар у воді. Я пірнаю глибше й пливу, я боюся!

— Скільки часу ти пливеш?

— Довгий шлях і половину довгого шляху. Я куштую воду. Підводного човна немає: він утік.

— Що далі?

— Я шукаю його. Фа також. Але його немає. Уже давно. У води не той смак.

— Тоді ми з