Робер Мерль - Тварина, обдарована розумом

— Що ви зрозуміли?

— Люди на кораблі помирають. І Фа й Бі також помирають, прив’язані до корабля. Людина на підводному човні каже: все добре, вони вмерли, не треба чекати.

— Що потім?

— Я кажу: люди недобрі. Залишимося в морі. Бі каже: ні, треба повернутися на базу.

— Навіщо?

— Щоб розповісти Ба.

— Щоб розповісти Ба, що скоїлося? — перепитав Севілла, докладаючи всіх зусиль, аби говорити спокійно.

— Так, бо Ба — наш друг. Але земля далеко. Я пливу, я знаходжу землю, але я не знаходжу базу. Я не дуже добре знаю берег. Я пливу до кінця дня й цілу ніч. Я не їм, я пливу, я дуже втомлююся.

— О, я так стомилася! — каже Бі. — Разом з Фа я пливу. Нарешті вранці я бачу базу. На насипі стоїть Ба. Він нас бачить. Він кидається в воду вдягнений. Ми задоволені.

— А тоді?

Запала мовчанка, що видалася надто тривалою.

— А тоді? — терпляче перепитав Севілла.

— Я кажу Ба.

— Ти розповідаєш йому все, що сталося? — запитав Севілла хриплим голосом і, простягши руку, щосили стиснув Арлетті пальці.

— Так.

— Усе?

— Так.

Знову мовчанка.

— Що потім?

— Ба дивиться на нас. Він увесь зблід. Він каже: це неможливо. Це неправда, Бі, ти брешеш. Не слід більше повторювати це. Чуєш, цього більше не можна казати. Він дуже зблід. Він тремтить.

— А ти, що ти кажеш?

— Я кажу: це — правда, це — правда, це — правда! — відчайдушно повторила Бі.

Вона замовкла знову.

— А потім? — запитав Севілла.

— Потім я розумію, що Ба нам не друг. Ми кажемо: з Ба ми більше не розмовляємо. З людьми ми більше не розмовляємо.

Севілла натиснув на вимикач магнітофона й подивився на Арлетту.

— Що ж, у такому разі все зрозуміло. Боб розповів те, про що він дізнався, людям «В» перш, як вони його вколошкали. Й тепер нізащо вони нам не повірять, що Фа й Бі не розмовляли з нами!

— Вони знають, що цього не було, — сказала Арлетта перегодом. — Адже вони, напевне, вчора перехопили всі радіопереговори між Адамсом і тобою.

– І подумали, що ми ведемо їх про людське око.

— Добре, припустимо, що вони витлумачили їх саме так. Припустимо, вони вважають, що в Адамса є тепер магнітофонна стрічка з записом розповіді дельфінів. У такому разі ми також вже нічим не ризикуємо.

— Зовсім навпаки. Вони вважають, що дельфіни знищені. Щоб цей запис набрав значення свідчення, необхідно, аби ми були живі й могли підтвердити його правдивість.

— На, — озвалася Бі, — ми хочемо розмовляти.

— Зараз, Бі, — відповів Севілла, поклавши руку їй на голову. — На розмовляє з Ма.

— А потім з Бі?

— А потім з Бі.

— Ти гадаєш, що люди «В» повернуться…

Севілла промовив тихо й виразно:

— Так, цієї ночі. Вони повернуться цієї ночі.

Запала тиша, а потім Арлетта сказала:

— Якщо ти так думаєш, то Адамс теж повинен так думати. В такому разі чому він зняв охорону острова?

Севілла потиснув руки й знизав плечима.

— О, Адамс! Адамс зробив ставку на дві карти, — говорив Севілла, намагаючись перебороти хвилювання. — Адамсове становище від самого початку було двозначним, бо він діяв від імені служби, де одні — прихильники правди, інші — за її знищення. Спершу Адамс зробив ставку на правду. Коли ж Бі й Фа «загинули», він вирішив, що табір правди програв, і він ставить тепер на мовчанку.

— Бі й Фа не загинули, — сказав Фа.

— Звичайно, ні, — відповів Севілла.

— Ти сказав, що Бі й Фа загинули.

— Так твердять лихі люди.

— Але це неправда, — сказав Фа стурбовано.

— Так, Фа, звісно, це неправда.

Севілла подивився на Арлетту й подумав, якою жахливою владою непохитної правди володіють слова над дельфінами, треба бути вельми обережним.

— Ти переконаний, — сказала Арлетта, — що тепер; Адамс зробив ставку на мовчазність. І що це має означати?

— Вранці був момент, коли Адамс себе видав: він запропонував мені зберегти зброю. Навіщо мені залишати її, якщо мені не загрожує більше ніяка небезпека?

— Але ж він — потвора!

— Та ні, — заперечив Севілла… — Не зовсім. Він ставиться до нас з деякою симпатією, й у нього ще бувають зблиски людяності.

І перегодя докинув:

— Доказ: останньої миті Адамс не зміг витерпіти те, що віддає нас обеззброєними людям «В». Він залишив нам один шанс.

Севілла усміхнувся і сказав:

— Дуже малесенький шанс.

Севілла вийняв кормове весло, поклав його на дно гумового човна, взяв електричний ліхтарик із рук Пітера й спрямував сніп проміння на дельфінів.

— Фа! Бі! — промовив він голосно, коли вони наполовину винирнули з води й обоє одночасно поклали голови на валки, попрохав — Поводьтеся тихо. Я маю поговорити з Пітером. Пітер кинув погляд то на одного дельфіна, то на другого.

— Бі й Фа? — промовив Пітер глухо. — А той великий дельфін, що сьогодні вранці?..

— Дикий дельфін, що його принадила Дезі.

Пітер похитав головою:

— Я починаю дещо розуміти.

Севілла спрямував на нього сніп світла. Пітер примружився. Севілла опустив ліхтар, світло ковзнуло по грудях юнакові, його світле, відверте, простодушне обличчя під промінням світла раптом здалося суворішим і мужнішим, навіть дві ямки на щоках були глибші, підборіддя випнулося вперед, на шиї чітко вималювалися м’язи, наче в атлета в мить напруження