Робер Мерль - Тварина, обдарована розумом

Бі високо виплигнула з води й упала обіч човна, щоб оббризкати Севіллу.

— Вгамуйся, Бі! — крикнула Арлетта. — Тут холодно, щоб гратися.

— Я чую, — промовила Бі сміючись. — Ма говорить про Фа, Ма не говорить про Бі.

— Я люблю тебе, Бі, — сказала Арлетта.

— Ма забуває Бі, — сказала Бі, й у світлі ліхтаря лукавий вогник блимнув у очах дельфінки.

Фа не казав більше нічого. Поклавши голову на валок човна, він примружив очі, блаженно відчуваючи дотик Арлеттиної руки.

— Бі, — сказав Севілла, — поясни мені. Ти не забула мову людей?

— Коли ніхто не слухав, ми з Фа розмовляли. Ми не хочемо забувати.

— Чому? Адже ви не хотіли більше розмовляти з людьми.

— Щоб зберегти. А також, — одразу ж докинула вона, — щоб навчити дітей.

Севілла обережно дістав із кишені піджака крихітний магнітофон на батарейках, з’єднав контакти й вийняв мікрофон. Дивна логіка. Людина — істота погана, але її мова лишається доброю, коли не використовувати її для спілкування з людьми: надбання, що має цілком зрозумілу цінність, річ, яку слід зберегти й навіть передати нащадкам, своєрідна соціальна перевага, якою, до речі, Бі хвалилася вчора перед Дезі.

— Бі, — озвався Севілла, — ти любиш На й Ма?

— Так.

— А інших людей?

— Ні. Інші люди недобрі.

— Чому? Що вони зробили? — запитав він, нахиляючись до Бі.

— Вони брешуть. Вони вбивають.

«Чудове резюме, — подумав Севілла. — Вся історія людства в чотирьох словах. Від початку виникнення до 1973 року. До дня; коли людство, наче клоун, схопило себе самого за горло й задушило».

— Як вони брешуть? — запитав Севілла. Фа обернув голову й подивився.

— Спочатку з Ба це було розважливо. Але після літака вони брешуть, вони брешуть. Навіть нас вони намагалися вбити.

— Поясни, Бі, — просив Севілла.

— Ні, я! — збуджено втрутився Фа. — Спочатку разом з Ба, до літака, вони вдягають на нас паски. На пасках — міна. Вони показують старий порожній корабель, далеко, дуже далеко. Ми пливемо, ми пливемо. Біля корабля ми пірнаємо, йдемо під самісіньке дно, обертаємося на бік, міна йде на корабель.

— Почекай, Фа, не так швидко. Доторкнувшись до корабля, міна вивільняється від пасків і прилипає до корабля?

— Так.

— Як вона прилипає?

— Як черепашка до скелі.

— А ти, що потім ти робиш?

— Я пливу. Далеко-далеко.

— Я також, — сказала Бі. — В мене теж паски й міна. Моя міна також іде на корабель. Я також пливу з Фа.

Бі засміялася.

— Чому ти смієшся?

— Спочатку Ба каже: Бі пливе покласти міну. Але я кажу — ні. Я кажу: разом з Фа або я не попливу. Тоді Фа сам, каже Ба. Разом з Бі, або я не попливу, каже Фа. Люди дуже гніваються. Вони кажуть: Бі в один басейн, Фа в інший. Тоді я не їм більше. І Фа також. Днів два, й люди здаються.

— Фа, — сказав Севілла, — в яке місце на дні корабля ти кладеш міну?

— Посередині.

— А ти, Бі?

— Посередині. Поряд з міною Фа.

Очевидно, друга міна — холоста. Вона потрібна була лише для того, щоб удовольнити бажання дельфінів не розлучатися.

— А потім? — спитав Севілла.

— Ми пливемо й пливемо. А корабель робить «бух»! Дуже гучно, як учора вночі. Наступного дня Ба каже: ви бачите корабель, наздоженіть його. А корабель пливе швидко, але Бі і я, ми наздоганяємо його, прикладаємо міну й повертаємося.

– І корабель вибухає?

— Ні, коли ми наздоганяємо, ні.

— Чому, як ти думаєш?

— Бо на ньому є люди!

— А потім що ще?

— Щодня, — сказала Бі, — влаштовують перегонки між човном з двома моторами й нами.

— Якими двома моторами? Які ти бачиш позаду човнів?

— Так. Це кумедно.

— Чому?

— Човен пливе швидко, швидше, ніж усі кораблі. Фа урочисто докинув:

— Але ми перемагаємо.

— Ви довгий шлях долаєте?

— Залежно коли. Інколи довгий, іноді половину довгого, або довгий і половина, або двічі довгий. Але ми перемагаємо. Люди на човні дуже вдоволені. Вони кричать. Вони свистять.

— Наступного дня, — каже Бі, — підводний човен. Нас бере підводний човен, везе в море, далеко від берегів, і відпускає нас. Ба каже: пливіть годину в південному напрямку, а потім повертайтеся на човен.

— Як ви дізнаєтеся, що ви пропливли годину?

— Ми знаємо, ми вивчили. Половина довгого шляху — півгодини. Довгий шлях — година. Вдвічі довгий шлях — дві години.

— Ви не помиляєтеся?

— Ні.

– І ви знаходите підводного човна?

— Завжди.

— Яким чином?

Фа сказав:

— Ба теж хоче знати як. Але ми не дуже добре знаємо, ми куштуємо воду.

– І в напрямку, в який рухається підводний човен, у води інший смак?

— Так.

– Іноді, — сказав Фа, — нам наказують шукати не підводний човен, а базу. Це тяжче.

— Чому?

— Треба добре знати береги навколо бази.

— Коли ти не бачиш землі, як ти дізнаєшся, де вона?

— За смаком води.

— А коли ти бачиш землю, що ти робиш, аби розшукати базу?

— Мені допомагає сонар. А ближче — очі.

На першому місці — смак. Потім — вухо. Потім — око. Воно посідає останнє місце, від нього найменше користі.

— А вночі ти також знаходиш