Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

як у світлу пляму опустилась чиясь рука в чорному рукаві, зі шкіряною крагою на передпліччі. Дарвенхардець.

Я ледь втрималась, аби не озирнутись — десь позаду між стелажами ходила, байдикуючи, Ханна. Її кроки були нечутними, але присутність дарвенхардців будь-якій мелодії додає особливих нот. Я відчувала її характерну пітьму, а ще — напруження усіх людей, присутніх в тому районі.

Та цей дарвенхардець був мені незнайомим.

Ханна ж і на мить не сповільнила кроку.

Я підвела погляд.

Незнайомець. Високий, худорлявий, з коротким волоссям дивного червонястого кольору. Трохи старший за мене. Доволі привабливий.

Довгі пальці, що в моєму світі могли б належати піаністу, а тут — убивці, майже торкались розгорнутого фоліанту. На кразі я помітила вишитий сріблом герб Циркути — але якийсь дивний, розділений навпіл так, що одна половина була цілком заповненою.

— Вперше бачу такі очі, — промовив дарвенхардець неголосно, уважно вдивляючись мені в обличчя. — Як це називається?

Я мало не ляпнула своє «гетерохромія», але вчасно прикусила язика. Навряд чи в цьому світі існує таке слово.

— Не особливо над цим задумувалась, — відповіла так само тихо.

— Різноколір’я, — почувся інший голос — веселіший, гучніший. Поряд із червоноволосим зупинився ще один чоловік у чорному. Статурою він був схожий на побратима, але мав біляве волосся, блакитні очі та довгий гострий ніс. Нагадував якусь світлоперу ворону. Він приязно посміхався, але погляд очей був уважним та прохолодним. — Дуже рідкісне і надзвичайно красиве явище. Колись людей з такими очима вважали в Циркуті особливими, мало не чарівниками. Згодом забобони відійшли в минуле. Але, дивлячись на Вас, я готовий в них повірити. Ніколи ще не бачив свого напарника таким зачарованим.

Я відчула, як щоки запашіли.

В голові пролунав трохи втомлений, але наполегливий голос Всевлада, що не радив заводити надто близькі знайомства.

Але ж з дарвенхардцями я узагалі знайомитись не хотіла. Мені «своїх» вистачало понад міру!

— Як Вас звуть, незнайомко? — спитав перший.

— Анна. А з ким маю честь розмовляти я?

— Мене звуть Варумом, а це — мій напарник Гал. Ви давно в столиці? — спитав червоноволосий.

— А так очевидно, що я не з Колісії? — спантеличено спитала я. Адже зовні мене було не відрізнити від місцевих жінок. Від сьогоднішнього ранку я тішилась чотирма новенькими сукнями і одна з них була зараз на мені: темно-зелена, з м’якого оксамиту, з неглибоким декольте, але на спині — з корсажною шнурівкою, прикрашеною перлинами. Роботу кравець виконав дуже швидко та красиво. Ця сукня була найменш примітною з усіх, але гарною. Поділ м’яко спадав донизу. Всевладові гроші зробили славну справу.

— Тутешні жінки рідко ходять до бібліотеки з охороною. Та ще й із такою, — промовив чоловік, ледь посміхнувшись і кивнувши мені за спину. Я відчула, як Ханна сповільнила крок. Гал поглянув туди, куди вказав його напарник, і вперше я побачила в його очах непідробне здивування.

— Очам не вірю! Скільки літ, скільки зим!

Дарвенхардка підійшла і я відчула полегшення.

— Я так гадаю, що насправді ми не бачились з тобою місяців десять, Гале, не більше, — промовила вона, зупинившись поряд із моїм стільцем. Потиснула руку світловолосому Галові, а коли зробила те саме з Варумом, то ще й ледь кивнула.

— Велика честь, — промовила Ханна тихо. І тільки тут я зауважила, що з-під чорного коміра Варума виглядають кутасті завершення татуювань. Такі, як у Всевлада — хоч на тілі вони, певне, мали свої відмінності. Ще один Спадкоємець. Цікаво, з якої частини Циркути? Погляд мимоволі знову впав на герб на його кразі — може, тут є підказка?

— Якщо Вас охороняє така дарвенхардка, то я не можу навіть уявити, з ким таким важливим розмовляю, — всміхнувся Гал, знову поглянувши на мене.

— Можна обмежити знайомство лише іменами. Я не настільки яскрава гостя в цьому місті.

— Це у вас просто мандрівка, чи трапилося щось цікаве? — спитав довгоносий в Ханни. Я поглянула на неї — дівчина стояла з позбавленим будь-яких емоцій обличчям. Від цього мені стало якось затишніше. Що б не відбувалося довкола — цей якір спокою ніколи не підведе.

— Мандрівка, пов’язана з певними сімейними справами панни, — відповіла вона, кивнувши на мене. — Зараз от вирішили трохи зупинитись в Колісії. На кілька днів чи тижнів — видно буде. А ви?

— А ми тут відбуваємо службу, — стенув плечима Гал. — Варуму лишилось ще півроку, а тоді я неймовірно за ним сумуватиму.

— Гадаю, кохорське військо зрадіє такому бійцю. Заберу тебе з собою, будеш наглядати за неозорими ланами, — стримано відповів його напарник, чомусь знову перевівши погляд на мене. — Де ви зупинились?

— В моєму домі, — пролунав такий знайомий голос. Рішуче та дещо сухо. На відміну від моєї підсвідомості, де він лунав чомусь геть втомлено. Я й не помітила, як Всевлад опинився поруч