Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови Том 1

але за дві години нема від нього сліду. Бідні козачки, як у них там холодно й погано!.. І які вони дурні, що так сумують за такою поганою батьківщиною. І як воно жахливо жити татаркам у козацькій неволі…

І, згадавши козацькі напади й дівчат, захоплених козаками, заводить Медже дзвінким глибоким голосом, повним східної млості і суму, старовинну татарську пісню «Про неволю козацьку»:

Я у батьків, в садочку розквітала

В перлинах, як троянда у росі,

Та на аул козацька сила впала

В безмовні передранкові часи.

Вони мені зв'язали міцно ноги…

Мій пояс став мені за кайдани…

Ридала я, чіплялась за пороги,

Коли мене тягнули у човни…

Серед степу чужий самотній хутір…

Там холодно і тілу і душі…

— тоскно вимовляє Медже. Ллється лісом пісня про те, як в'яне південна дівчина-квітка в синіх заметах, гине від роботи й суму з єдиною мрією втекти до рідного Криму, де завжди сяє сонце і навіть взимку квітне весна.

Горпина скам'яніла на місці. В її грудях здіймалася буря. Як вона сміє!.. І сльози болю і образи бризнули з очей.

— Неправда! Ми не такі, як ви! Нема в нас невільників! Нема! — істерично вигукнула вона, струснувши Медже за плечі. — Брехня це! Чуєш: брехня!

З мукою і надсадою вилітали з горла слова. Татарки злякано і здивовано оточили її, а Медже здивовано і розгублено виправдувалася:

— Та я не знаю, чого вона… Я співала. Пісня ж така… Адже ж беруть наших дівчат у неволю. Пам'ятаєте, як позаторік в Кучук-Кої?

— Ех ти, розумна! — похитала головою Шафіге. — Вона ж теж бранка. Їй боляче від цього. Насип собі солі на незагоєну рану — не так завиєш.

Горпина ридала, закривши очі руками… Татарки зовсім розгубилися, умовляли, заспокоювали її.

— Не плач, Горпіне, любонько. Дійсно є у нас така пісня. Хто і коли її склав — невідомо, мабуть, дуже давно. Не про самих козаків пісню складено… Taкa вже наша жіноча доля… Медже ненавмисно: просто не подумала, що тобі стане боляче.

Медже й сама мало не плакала, обіймаючи Горпину:

— Та звісно ж… Це я з дурних очей… А ти нам, Горпіне, як рідна сестра. Ми тебе полюбили, звикли до тебе, — казала вона. — Так! Так! Ми любимо і тебе, і Нур'ялі і дуже радіємо, що в нього така хороша дружина.

— Рабиня, а не дружина. За гроші купована, — з мукою вирвалося в неї. — Ви ж не знаєте, як це було. Я ж чоловіка мала, дитинку…

І, забувши все, вперше почала вона розповідати. Перед очима стояв невільницький ринок, галери, розподіл ясиру, смерть Івасика. Замовкли татарки, опустивши очі додолу, слухаючи її безладну, але моторошну повість. І коли замовкла Горпина, схлипуючи і тремтячи всім тілом, довго мовчали, в багатьох блищали на віях буйні світлі краплини.

— Ось що роблять наші беї! — палко вирвалося в Медже. — Прости мене, Горпіне… Я не знала жахливої правди.

— А тепер ти вже не рабиня, — підхопила й Шафіге. — Тепер тебе не можна ані продати, ані вигнати з дому. В тебе буде дитина, а мати у нас завжди вільна. Такий закон. Забажаєш піти від Нур'ялі — підеш. Забажаєш залишитися — залишишся. Тільки кохає він тебе, і було б йому дуже боляче, коли б ти його кинула, — додала вона і зітхнула.

Це було так несподівано, що Горпина сіла і довго дивилася на татарок. І зрозуміла Горпина, що дитина, на яку чекала вона з таким розпачем і жахом, визволить її з неволі.

Зникли без сліду

Те, що Настя зникла, не в жарт турбувало Петра Конашевича. Повчанський обіцяв привезти дочку після покрови, але минув сонячний жовтень, а про них не було й чутки. І думка, що з Настею скоїлося лихо, почала тривожити гетьмана.

Гадка про татар не турбувала його. Він знав, що вони сплюндрували Поділля, але й кобзарі та й інші подоляни — всі, як один, говорили йому, що татари не зачепили повіту, де містився хутір Повчанських. І Сагайдачний губився в різних здогадах, далеких від правди.

Минув ще місяць. Лягли на землю перші сніги, виповнивши Київ білою тишею і покоєм. Дніпро взявся зеленуватою кригою. Північний вітер гнав низькі, патлаті хмари, і з них, як з подертих лантухів, сипалося біле пір'я сніжинок.

Сагайдачний відрядив до Повчанських джуру з листом й нетерпляче чекав на нього. Минали дні. Якось надвечір увійшов до нього джура в запорошеній снігом киреї і зупинився біля порога, не підводячи очей. Сагайдачний схопився з місця, і важке передчуття стисло болем його горло.

— Кажи просто, — сказав він, не пізнаючи свого голосу. — Вона хвора, чи то з старими щось скоїлося?

— Ні, батьку, — ледве вимовив джура, — тільки хутора нема. Зник, ніби вітром здмухнуло.

— Та що ти верзеш! — спалахнув гетьман, і його вузько посаджені очі метнули блискавки. — Сп'янів, чи що?

— Ні, батьку, навіть і не нюхав. Тільки хутора нема і край.

Сагайдачний у нестямі схватив його за груди і сіпнув, як кошеня.

— Та що ти плутаєш, ледащо?

— Та правду ж кажу, батьку. Нема хутора. Виїхав я, той, — із Звенигородки і їхав, як ми з тобою влітку, просто до хутора сотника Левченка, а звідти ярами до Бугу, потім — уздовж Бугу, а далі степом, не гублячи з очей лісів. Минув і дуб, побитий громом, і три тополі, де перехрещуються чумацькі дороги, а звідти — на схід сонця. І озеро є, де панна Настя їздила човником, і байрачок, а хутора немає. Крутився я там, крутився, і «Отче наш» читав, і «Богородицю»… Думав, нечистий плутає, але нічого не помогло. Сплигнув з коня, ходив, шукав. Тільки комини стирчать з-під снігу. Кинувся я до Білої Криниці, розпитую. Ніхто нічого не знає, тільки одна стара баба казала, нібито бачила заграву. Та хто ж її знає: мо, бреше, а мо, й привидилося від старості.

Джура замовк, важко сопучи. А Сагайдачний засипав його питаннями, де caмe була заграва, коли, чи не бачили люди Повчанських в околицях? На всі його запитання джура не міг відповісти і твердив тільки одне:

— Та де ж мені було довідатися! І коли! Я й коневі не дав перепочити — просто кинувся до тебе.

Не добившись відповіді, Сагайдачний того ж дня виїхав з Києва, взявши з собою десятеро певних козаків та джуру, що відчував себе безневинно обвинуваченим.

— Їй-бо, батьку, ніде не спинявся, а горілки і в вічі не бачив. Не інакше, як нечиста сила, — мурмотів він, ледве встигаючи за гетьманом.