Джоан Роулінг - Несподівана вакансія

розмовляв у цей час з матір’ю, це застало зненацька. Він похитнувся, вдарився об стіл і одразу сповз на підлогу. За мить він уже знову зірвався на ноги, але Тесса встигла стати між ними, обличчям до сина.

Колін стояв у неї за спиною і повторював:

— Ти малий вилупок. Малий вилупок.

— Так? — сказав Жирко, який уже не усміхався. — Краще вже бути вилупком, ніж таким сцикуном, як ти!

— Ні! — верескнула Тесса. — Коліне, йди геть! Геть!

Трясучись від жаху й безсилої люті, Колін на мить завагався, а тоді кинувся геть із кімнати; було чути, як він ледь не спіткнувся на сходах.

— Як ти міг?! — прошепотіла Тесса синові.

— Шо як я міг, бляха? — сказав Стюарт, і вираз його обличчя так її збентежив, що вона поспіхом зачинила двері до кімнати.

— Ти використовуєш цю дівчину, Стюарте, ти ж сам це знаєш, а те, як ти зараз розмовляв зі своїм…

— Як це я, бля!.. — розпалився Жирко, забувши про своє самовладання і ходячи взад-уперед по кімнаті. — Як я її, бля, використовую?! Вона чудово знає, чого хоче… а те, що вона живе на тих довбаних Полях, нічого не… якщо чесно, то ви з Каббі просто не хочете, щоб я її трахав, бо вона з низів…

— Неправда! — заперечила Тесса, хоч це було чистісінькою правдою, і зважаючи на те, що Тесса думала про Кристал, вона була б рада знати, чи вистачало Жиркові розуму вдягати презерватив.

— Ви довбані лицеміри — і ти, і Каббі, — сказав він, далі міряючи кроками кімнату. — Несете всю цю фігню про те, як ви прагнете допомогти Відонам, а насправді не хочете навіть…

— Досить! — вигукнула Тесса. — Не смій так зі мною розмовляти! Ти що, не розумієш… не усвідомлюєш… невже ти й справді такий чортів егоїст?..

Їй забракло слів. Вона відвернулася, шарпнула і відчинила навстіж двері його кімнати і вийшла, щосили ними грюкнувши.

Її відхід якось дивно вплинув на Жирка. Він завмер і кілька секунд дивився на зачинені двері. Потім понишпорив у кишенях, витяг цигарку і запалив її, не переймаючись тим, щоб випускати дим у віконечко на даху. Кружляв колами по кімнаті і не міг позбирати докупи власні думки: уривчасті, недовершені образи заповнювали мозок і зникали десь у розбурханих хвилях його люті.

Він пригадав той п’ятничний вечір, майже рік тому, коли Тесса піднялася до його спальні і сказала, що завтра батько хоче взяти його з собою пограти в футбол з Баррі і його синами.

(— Що?! — Жирко був приголомшений. Це була безпрецедентна пропозиція.

— Для розваги. Побуцаєте м’яча, — сказала Тесса, розглядаючи розкиданий по підлозі одяг, щоб уникнути насупленого погляду Жирка.

— Навіщо?

— Бо тато подумав, що це було б гарно, — відповіла Тесса і нахилилася, щоб підняти шкільну сорочку. — Декланові треба ввійти в форму, чи щось таке. У нього скоро матч.

Жирко досить непогано грав у футбол. Усіх це дивувало, бо вважалося, що він не любить спорт, тим паче командні ігри. Він грав так само, як і говорив: майстерно, з хитрими фінтами, обмотував незграб, сміливо використовував кожен шанс і не падав духом, якщо цей шанс не вдавалося реалізувати.

— Я навіть не знав, що він вміє грати.

— Тато дуже добре грає. Коли ми зустрічалися, у нього двічі на тиждень була гра, — роздратовано кинула Тесса. — Завтра о десятій ранку, добре? Я виперу твої спортивні штани.)

Жирко присмоктався до цигарки, знехотя згадуючи той день. Чому він тоді погодився? Тепер він би просто відмовився брати участь у цій ідіотській затії Каббі і пролежав би в ліжку, аж доки всі втомилися б репетувати. Рік тому він ще не розумів, що таке справжність.

(Але тоді він пішов з Каббі, не вимовивши жодного слова за ті п’ять хвилин, поки вони йшли разом. Кожен з них розумів, яка величезна прірва пролягала між ними.

Футбольне поле належало школі Святого Томаса. Було сонячно й безлюдно. Вони розділилися на дві команди по троє осіб, бо до Деклана на вихідні приїхав його приятель. Цей приятель, який мало не молився на Жирка, приєднався до команди Жирка й Каббі.

Жирко й Каббі спокійно перепасовувалися, а Баррі, однозначно найслабший серед них гравець, щось вигукував і підбадьорював команду своїм ярвілським акцентом, гасаючи туди-сюди клаптиком поля, межі якого вони позначили своїми светрами. Коли Ферґус забив, Баррі побіг до нього з наміром привітати його молодецьким ударом грудей, але невдало підстрибнув і вгатив Ферґуса головою у щелепу. Обидва гепнулися на землю, Ферґус стогнав від болю й реготав, а Баррі почав перед ним кумедно вибачатися. Жирко теж засміявся, але, почувши недолуге гиготіння Каббі, насупився і відвернувся.

І тут настала та мерзенна, жалюгідна мить. Коли рахунок зрівнявся, Жиркові вдалося ефектно відібрати у Ферґуса м’яч, а Каббі закричав: «Давай, Стю, чувачок!»

«Чувачок». Каббі ніколи в житті не казав комусь «чувачок». З його уст це звучало жалюгідно, тупо й неприродно. Він прагнув бути подібним до Баррі, наслідувати його легку й невимушену манеру підбадьорювати своїх синів. Він намагався вразити цим Баррі.

Жирко з такою силою вдарив м’яча, що той шугонув, мов гарматне ядро. Але ще до того, як м’яч, цілком неочікувано для Каббі, розквасив йому обличчя, на якому застиг дурнуватий вираз, до того, як його окуляри трісли, а під оком виступила крапля крові, була коротка мить, під час якої Жирко усвідомив, що він зумисне хотів ударити Каббі і запустив м’яча йому в лице як заслужену відплату.)

Відтоді вони більше ніколи не грали в футбол. Ще один приречений на провал експеримент у взаєминах батька і сина було пущено коту під хвіст. Як і з десяток попередніх.

«А я взагалі ніколи не хотів цього вилупка!»

Жирко був упевнений, що це йому не почулося. Каббі явно говорив про нього. Вони ж були в його кімнаті. Про кого ще міг говорити Каббі?

«Та мені насрати», — подумав Жирко. Він завжди це підозрював.

От тільки не міг зрозуміти, чому йому раптом так похололо в грудях.

Жирко підсунув до комп’ютера крісло, яке відлетіло вбік, коли Каббі його вдарив. Справжньою реакцією було б відштовхнути маму і заїхати Каббі кулаком у пику. Знову розбити йому окуляри. Розквасити до крові його мармизу. Жирко цього не зробив — і тепер відчував огиду до самого