Ієн Макьюен - Спокута

де вас можуть дістати пальці закону. Але ніхто не знає цієї чіткої межі до рішення суду. Заради власної безпеки слід бути лагідним і розпливчастим. Я знаю, що не можу публікувати, поки вони не помруть. А сьогодні вранці готова припустити, що цього не станеться, поки я не помру. І нічого не зміниться зі смертю лиш одного з них. Навіть якщо всохла пика лорда Маршала з’явиться нарешті на сторінках з некрологами, моя кузина з півночі не потерпить звинувачень у злочинній змові.

***

Злочин був. Але були й закохані. Про закоханих і їхню щасливу долю я думала цілісіньку ніч. Ми рушаємо сонцю в обійми. Невдала інверсія. Мені спало на думку, що я, врешті-решт, не заїхала аж так далеко після написання своєї п’єски. А радше значною мірою ухилилася від цього шляху й знову повернулася туди, звідки вирушила. І тільки в останньому варіанті роману у моїх закоханих все кінчається добре, коли вони стоять обоє на одній із вулиць південного Лондона, а я йду геть. Усі попередні версії були безжальними. Але я більше не бачу ніякої користі, скажімо, в тому, аби прямим чи непрямим чином переконувати читачів, що Робі Тернер помер від зараження крові в містечку Співаючі Дюни 1 червня 1940 року чи що Сесилія загинула у вересні того ж року внаслідок вибуху бомби, яка знищила станцію метро «Белем». Що я взагалі не бачила їх того року. Що моя мандрівка через весь Лондон закінчилася в церкві на Клепем Коммон і що боягузлива Брайоні покульгала звідти назад у госпіталь, не спромігшись на зустріч зі своєю сестрою, яка недавно втратила кохану людину. Що листи, якими обмінювалися закохані, зберігаються в архіві Воєнного музею. Який же ж це був би кінець? Який смисл, яку надію, яке задоволення отримав би читач від такої історії? Хто б схотів повірити, що вони ніколи більше не зустрілися, що їхнє кохання так і не здійснилося? Хто б схотів у це повірити, окрім прихильників найпохмурішого реалізму? Я не могла їм такого зробити. Я надто стара, надто налякана, надто закохана в ту крихітку життя, яка ще в мене є. На мене незабаром накотить хвиля забування, а потім і забуття. У мене немає більше відваги для песимізму. Коли я помру, і Маршали помруть, а роман нарешті буде виданий, ми всі існуватимемо лиш як мої вигадки. І Брайоні теж буде такою самою фантазією, як і оті закохані, котрі сплять разом у Белемі й доводять до люті свою господиню. І всім буде байдуже, які події і які персонажі були вигадані, щоб вийшов роман. Я знаю, завжди знайдеться такий читач, якому кортітиме запитати: «Але що ж сталося насправді?» Відповідь проста: закохані живі, і в них усе чудово. І доки лишатиметься хоч один екземпляр, один-єдиний машинопис мого останнього варіанта роману, доти моя легковажна, моя щаслива сестра і її принц-медик будуть жити і кохати одне одного.

Проблема всіх цих п’ятдесяти дев’яти років була ось у чому: якою має бути спокута романістки, якщо вона, володіючи абсолютною владою впливати на хід подій, є одночасно Богом? Немає нікого, немає жодної вищої сутності, до якої вона могла б звернутися, яка б заспокоїла її, яка б пробачила їй. Не існує нічого поза нею. Вона своєю уявою сама визначає всі умови, всі межі. Немає спокути ні для Бога, ні для романістів, навіть якщо вони атеїсти. Це завжди було неможливим, і саме в цьому справа. Можна лиш намагатися.

Я стояла біля вікна, відчуваючи, як накочують хвилі втоми й долають у мені залишки сил. Підлога наче колишеться під моїми ногами. Я дивилася, як під першими проблисками ще сірого світла стає видимим парк і мости над озером, якого більше немає. І довга вузька дорога, якою Робі везли геть, у біле марево. Я люблю думати, що це не слабкість, не спроба уникнути правди, а остаточний акт доброти, протистояння забуттю і відчаю — дозволити моїм закоханим жити і поєднати їх у кінці. Я дарувала їм щастя, але не була настільки самолюбною, щоб дозволити їм пробачити мені. Ще не зовсім, ще ні. Якби ж я була владна перенести їх якимись чарами на свято моїх уродин… Робі й Сесилія, все ще живі, все ще закохані, сидять пліч-о-пліч у бібліотеці й усміхаються, дивлячись «Випробування Арабелли». І немає в цьому нічого неможливого.

Але зараз мені треба поспати.

Подяки

Я вельми вдячний співробітникам Відділу документів Імперського воєнного музею за дозвіл переглянути неопубліковані листи, щоденники і спогади військовиків та медсестер, котрі перебували на військовій службі 1940 року. Я також зобов’язаний таким авторам та їхнім книгам: Gregory Blaxland, Destination Dunkirk; Walter Lord, The Miracle of Dunkirk; Lucilla Andrew, No Time for Romance. Висловлюю щиру подяку Клер Томалін, Крейґові Рейну та Тіму Ґартон-Ешу за їхні докладні й корисні зауваги, а передовсім моїй дружині, Анналіні МакЕфі, за її підтримку та надзвичайно уважне читання рукопису.

ІМ

notes

Примітки

1

Ґертон — відомий жіночий коледж Кембриджського університету.

2

Роудін-скул — одна з провідних привілейованих жіночих приватних шкіл.

3

Герой англійських коміксів 30-х років.

4

Люблю, любиш, любить (лат.).

5

Попередній іспит на ступінь бакалавра.

6

Популярна в 1930-ті роки американська дівчинка-актриса.

7

Порода свиней.

8

Фешенебельний багатоквартирний будинок у центрі Лондона на вулиці Пікаділлі, де свого часу жили Байрон, Т.Маколей та інші відомі люди.

9

Булочний, хлібний (лат.).

10

За шкалою Фаренґейта (=32ºС).

11

В.Шекспір. «Дванадцята ніч, або Як собі хочете», ІІІ, 4 / Пер. М.Рильського.

12

Ідіоматичний вираз