Андрій Юрійович Курков - Гра у відрізаний палець

Ходімо, віддасте мені пальчик і відпочиватимете. Післязавтра знову за роботу.

Нік здивовано подивився на Георгія.

Віктора його слова теж здивували. Але він не подав виду.

Поки йшли назад, просто перед ними на гори, що здіймалися кілометрів за три попереду, впала зірка.

85

Наступний день пройшов легко і швидко. На безхмарному небі, що відбивало море, світило сонце. Хвилі тепла носилися в повітрі, немов продовження самих сонячних променів.

О дев’ятій ранку в котедж постукали. Прийшов Георгій, зайшов запросто і безцеремонно, ніби родич або давній друг. Разом випили кави й рушили в Кіренію неквапною ходою відпочивальників. Ішли по узбіччю дороги – тротуарів тут не було. То з-за дерев, то з-за пагорбів виглядало море.

Попереду показалося місто, низеньке, розніжене, вигоріле на сонці барвами.

Перехожих було мало. Переважно солдати-турки. Іноді з нарукавними пов’язками і автоматами. Військові патрулі.

– Нам би такий порядок, – кивнув на них Георгій. – Двадцять п’ять років у стані війни, і ніякої злочинності!

Нік, роззираючись, намагався уявити собі, яка робота чекає їх завтра.

Усівшись за столиком на набережній, вони випили по келиху пива.

– А цей палець? – запитав раптом Георгія Віктор. – Навіщо він?

– Завтра дізнаєшся, – спокійно пообіцяв Георгій.

– Завтра, – повторив пошепки Нік, зосередившись на якихось своїх думках.

Він думав про Сахна. Думав і заздрив йому. Навіть те, що він нічого не знав про подальшу долю Сергія, не заважало йому заздрити. Щось підказувало, що все в Сахна і його глухонімої подружки гаразд. Вони десь сховались і щасливо живуть.

До п’ятої годин вони повернулися в «Altinkaya». Випили в ресторані у Самві по келиху вина, потім по каві.

– Нумо, розслабляйтеся сьогодні, краще навіть раніше лягти спати, – сказав Георгій батьківським тоном на прощання. – Завтра буде вельми важливий день.

Нік лежав на ліжку і дивився в стелю, трохи прикрашену якимись відблисками з вулиці, що потрапляли через єдине вузеньке віконце другого поверху. Його вже не дивувало те, що він опинився на Північному Кіпрі. Його вже ніщо не дивувало, крім одного – того, що його дружина і син живі. Але переживши їх «смерть», він якось через силу повертався до їхнього життя. Немов одночасно і вони його поховали, і для них він більше не існував.

– Ти не спиш? – запитав він раптом Віктора.

– Ні.

– Ти в дитинстві в піонерських таборах бував? – запитав Нік.

– Ні.

– А я був. Тричі. І ось зараз немов учетверте потрапив.

– До чого це ти? – здивувався Віктор.

– У нас там гра була така… «Зірниця»… Треба було щось шукати. А може, навіть і не шукати. Не пам’ятаю точно. Пам’ятаю тільки, що ввечері напередодні попереджали, що завтра буде «Зірниця», і усі засинали якимись заздалегідь збудженими. Ми не знали, що буде завтра, але були впевнені, що це нам сподобається. Хлоп’яки!

– Ти про завтра?

– Так, про завтра… У мене і зараз таке відчуття, як тоді… Я впевнений, що завтра нам сподобається…

У голосі Ніка, одначе, відчувався сумнів.

Віктор мовчав, дивлячись у стелю. Через відчинене віконце всередину влетів звук мотоцикла, що проїхав десь неподалік.

– Завтра ми поїдемо за грошима, – спокійно мовив Нік. – А потім нас можуть позбутися… Мені здається, що я більше нікому не потрібен… Я, напевно, і завтра особливо не потрібний?…

Віктор мовчав. Він згадав, як іще в Парижі Георгій по мобільному сказав, що Нік свою справу зробив.

«Може, він має рацію», – подумав Віктор, але ніяких емоцій при цьому не відчув.

Георгій зайшов о восьмій. Одягнений він був майже по-літньому – легкі чорні брюки, темно-синя футболка та сірий піджак. У руці – шкіряний портфель.

– Ну що, вмивалися вже? – запитав він.

Нік помітив у лівій руці Георгія ключі від машини. На дорозі перед туристським комплексом стояв маленький джип «судзукі» пісочного кольору.

– Тут смішні ціни, – сказав Георгій, відчиняючи дверці машини. – П’ятнадцять доларів на день, не рахуючи бензину!

Він сам сів за кермо. Нік забрався на заднє сидіння, Віктор сів поряд із Георгієм.

Спочатку вони їхали у бік аеропорту. Дорога видерлася на перевал і далі йшла майже по його хребту, так що можна було і море бачити, розкішне, іскристе на сонці, і дику рівнину по інший бік дороги.

– Ми їдемо за грошима? – запитав раптом Нік.

– Так, – Георгій усміхнувся й подивився на Ніка через дзеркальце над лобовим склом. – За великими грошима…

Нік знизав плечима. Озирнувся назад, мовби перевіряв місткість умовного багажника. Раніше йому було практично неможливо уявити ту суму, яку назвав Вайнберг. Тепер він не міг уявити собі, як цю суму можна перевозити в машині, особливо в такій маленькій.

Прозвучала трель мобільного. Георгій дістав телефон.

– Так, ще годинка, і будемо на місці, – говорив він комусь. – Ні, все гаразд, – він кинув погляд на Віктора, потім – через дзеркальце – на Ніка. – Усі готові. У нас жовтенький підлітковий «судзукі», джипик… А чому ні? Що ми, не молоді?… Добре. Перед розвилкою на Карпас пригальмую…

Проїхали повз дорожній покажчик. «Фамагуста – 40, Карпас – 130».

Хвилин через п’ятнадцять Георгій пригальмував і вручив Нікові і Віктору по пістолету.

– Швидше за все, не знадобляться, але для солідності. Ви тепер мої охоронці!

Знову рушили в дорогу. Попереду показалася розвилка й покажчик на Карпас.

Нік припав до віконця дверець. Побачив «мерседес» шоколадного кольору, що стояв на узбіччі.

Георгій зменшив швидкість до п’ятдесяти і, проїхавши метрів триста, знову натиснув на газ. «Мерседес» рушив за ними. Проїхали назустріч три вантажівки з символікою ООН. Залишилося позаду село, вибудоване навколо бензоколонки.

Нік подивився назад. «Мерседес» відстав.

Знову задзвонив мобільний.

– Добре, – сказав у трубку Георгій. – Ми поки що поп’ємо каву біля мертвого міста. Перевіриш – передзвони!

Коли Георгій заховав мобільник у кишеню піджака, Нік обернувся ще раз, але «мерседеса» вже не побачив.

У Фамагусті, старовинному місті, що розрослося двоповерховими будиночками навколо портової фортеці, життя просто кипіло. Особливо якщо порівняти з сонною Кіренією. Безліч машин, моторолерів, мопедів. Їхати доводилося повільно, зупиняючись на кожному перехресті.

Георгій, здавалося, місто знав добре. Проїхавши повз пам’ятник Ататюрку, що стояв у центрі клумби, – дорожньої розв’язки, джип повернув управоруч. Тепер ліворуч від дороги було старе місто, а праворуч – суцільне будівництво. Попереду на горизонті виросли дивні сірі багатоповерхівки без ознак життя.

Хвилин через п’ять дорога вперлася в огорожі з колючого дроту, що перетинали її кількома рядами. Відразу за дротом ця ж дорога виявилася розбитою, в ямах і вибоїнах, у воронках од вибухів.

Георгій перед огорожею звернув ліворуч. Метрів через п’ятсот машина зупинилася перед сучасним багатоповерховим готелем.