Ю. Несбе - Червоногрудка

були тоді такі молоді! їй було всього дев’ятнадцять. І зараз, коли я тримав у руках її лист, він чомусь здавався мені неймовірним, ніби почерк на конверті не мав жодного стосунку до тієї Хелени, про яку я мріяв шість років.

Пальці тремтіли, я розпечатав лист, приготувавшись до найгіршого. Він був довгий, та хоча я вперше прочитав його всього кілька годин тому, я вже можу переказати його напам’ять.

«Любий Уріє!

Я тебе кохаю. Не дивно, що я кохатиму тебе до самої смерті, але дивно — мені здається, я кохала тебе все своє життя. Коли я одержала твого листа, я плакала від щастя, мені…»

Не припиняючи читати, Харрі пішов на кухню, знайшов у шафці над мийкою мелену каву і поставив на плиту кавоварку. Він прочитав про те, як закохані зустрілися в паризькому готелі, про те, яким щасливим, але у той же час гірким було їх возз’єднання. Наступного дня вони заручилися.

Від цієї миті Гюдбранн все менше й менше писав про Даніеля. Здавалося, той зник зовсім.

Замість цього він писав про те, що через убивство Крістіана Брокхарда закохані все ще не можуть забути про переслідувачів. Хелена і Гюдбранн таємно зустрічаються в Копенгагені, Амстердамі та Гамбурзі. Гюдбранн розповідає Хелені про те, що живе під чужим ім’ям. Але чи розповідає він їй про вбивство на фронті й розправу з родиною Фьоуке? Схоже, що ні.

Вони заручилися вже після того, як з Австрії вийшли війська союзників, а в 1955 році Хелена покидає батьківщину, де, вона впевнена, до влади повернуться «військові злочинці, антисеміти й фанатики, які нічого не навчилися на своїх помилках». Закохані оселяються в Осло, де Гюдбранн (як і раніше під ім’ям Сіндре Фьоуке) продовжує свою справу.

У тому ж році вони просять католицького священика обвінчати їх. Весілля відбувається в їхньому саду на Холменколлс-веєн, де закохані на гроші, виручені Хеленою від продажу ательє у Відні, купують величезний будинок. Вони щасливі, пише Гюдбранн.

На плиті зашипіло, і Харрі з подивом побачив, що це кава витікає через край.

ЕПІЗОД 107

Головний державний шпиталь, 1956 рік

Хелена втратила стільки крові, я навіть злякався, що вона може померти. Але, на щастя, лікарі встигли вчасно. Дитину ми втратили. Звичайно, Хелена безутішна, хоча я постійно повторюю їй, що вона ще молода і дитина в нас буде. На жаль, лікар не поділяє мого оптимізму. Він сказав, що матка…

ЕПІЗОД 108

Головний державний шпиталь, 12 березня 1967року

Донька. Ми назвемо її Ракеллю. Я плакав і ніяк не міг зупинитися, а Хелена гладила мене по щоці й казала, що Божі дороги…

Харрі повернувся до вітальні, провів рукою по очах. Як же це йому відразу не спало на думку, коли він побачив ту фотографію Хелени в кімнаті Беатріси? Мати й донька. Все-таки він сам не при собі! Авжеж, він сам не свій. Ракель увижалася йому скрізь: на вулицях — в обличчях перехожих випадкових жінок, по телевізору — коли він швидко перемикав канали, за стойкою кафе. Тому й не звернув уваги, коли на фото вродливої жінки впізнав саме Ракель!

Може, зателефонувати Мускену, щоб той підтвердив усе, що написав Гюдбранн Юхансен, він же Сіндре Фьоуке? Але чи треба? Ні, не зараз.

Харрі знов поглянув на годинник. Навіщо він це зробив? Адже він нікуди не спізнюється, з Олегом і Ракеллю він зустрічається об одинадцятій. Елен би, напевно, все пояснила, але тепер її немає поруч, а в Харрі немає часу замислюватися над відповіддю. Саме так — немає часу. Зовсім…

Швидко перегорнувши сторінки, він побачив запис від 1999 року. 7 жовтня. Аркуш майже внизу стосу. Харрі відчув, як пітніють його долоні. Зараз з ним коїлося те ж саме, що й з батьком Ракелі, коли той одержав листа від Хелени, — страх урешті-решт зіткнутися з неминучим.

ЕПІЗОД 109

Осло, 7 жовтня 1999 року

Я помру. Смішно буде після всього, через що я пройшов, померти від якоїсь хвороби. Як сказати про це Ракелі й Олегу? Я йшов по Карл-Юханс-ґате і відчував, що, хоча після смерті Хелени це життя втратило для мене будь-який сенс, помирати я зараз не хочу. Не тому, що я більше не сумую за тобою, Хелено, але тому, що я так надовго забув про своє земне призначення, а зараз часу вже майже не залишається. Я йшов тим самим схилом, що й 13 травня 1945 року. Принц так і не вийшов на балкон, щоб сказати, що він нас розуміє. Зате він розуміє всіх інших, у кого є проблеми. Не думаю, що він вийде. Мені здається, він зрадив нас.

Потім я заснув під деревом, і мені наснився дивний сон — ніби одкровення. І коли я прокинувся, зі мною прокинувся мій старий супутник. Даніель повернувся. І я знаю, чого він хоче.

«Форд» важко стогнав, коли Харрі роздратовано смикав важіль передач — з першої на другу й назад. А коли він вижав наскільки міг педаль газу, «Форд» заревів, мов поранений звір. Мало не збивши хлопця у святковому естердальському вбранні на перехресті Вібес-ґате з Богстадвеєн, Харрі виїхав на Хегдехьоуґсвеєн. Автомобілі, що їхали в напрямі центру, стояли в пробці, і Харрі виїхав на зустрічну смугу, відчайдушно сигналячи і сподіваючись, що у зустрічних водіїв не забракне розуму в нього не врізатися. Розвернувшись на газоні перед якимсь кафе, Харрі раптом побачив перед собою яскраво-блакитну стіну. Трамвай!

Зупинятися було надто пізно, Харрі ще раз крутонув кермо, злегка натискуючи на гальмо, — машина вже мчала по бруківці. Трамвай був уже зовсім близько, ліворуч, він їхав назустріч. Бічне дзеркало відлетіло, ледь хруснувши, але чути виск дверної ручки, що прокреслила на трамвайному боці довгу смугу, було нестерпно.

— Чорт! Чорт!

Зате він знову вільний. «Форд» радісно виїхав на асфальтовану дорогу і промчав до наступного перехрестя.

Зелене, зелене, жовте.

Харрі сильніше натиснув на газ, однією рукою натиснув сигнал, марно сподіваючись, що звук нікчемного гудка приверне в центрі Осло о 10.15 сімнадцятого травня хоч якусь увагу. Скрикнувши, Харрі ударив по гальмах. «Форд» спробував устояти на місці, чіпляючись за землю-матінку, — а вперед полетіли коробки з-під касет, порожні сигаретні пачки і Харрі Холе власною персоною. Він вдарився головою у вітрове скло, коли машина вже зупинилася. По пішохідному переходу, розмахуючи прапорами, з галасом промчав натовп дітей. Харрі потер ґулю на лобі. Він зараз був поряд з Палацовим парком, усі підходи до Королівського палацу забиті людьми.