Джонатан Страуд - Око ґолема, Джонатан Страуд

class="p1">Вона зупинилась і завагалась. Із вибитих дверей праворуч від неї вискочив ще один темний присадкуватий силует. Побачивши Кіті, він клацнув зубами й помчав до неї.

Кіті жбурнула жезл.

Він упав на бруківку між передніми лапами звіра, тріснув — і викинув високий стовп вогню. Пролунав вереск — цілком людський. Вовк став дибки, махаючи передніми лапами, наче боксер, упав на спину й закрутився, силкуючись відповзти.

В руці Кіті вже була напоготові куля — яка саме, дівчина й сама не знала. Вона кинулася до найближчого заколоченого вікна на першому поверсі й пожбурила туди кулю. Хвиля вітру мало не збила її з ніг. Брязнуло скло, на бруківку посипались уламки цегли. Кіті майнула до пробитого отвору, порізала руку друзкою скла, що застрягла в рамі; перекотилась — і підхопилась уже в кімнаті.

Знадвору лунало гарчання і скрегіт пазурів по бруківці.

Кімната перед Кіті була порожня, та з її глибини вели кудись у пітьму вузькі сходи. Дівчина кинулася туди, тулячи поранену руку до куртки, щоб утамувати біль.

На першій сходинці вона зупинилась і повернулась до вікна.

В отвір заскочив вовк із роззявленою пащею. Куля влучила йому просто в писок.

Кімнату вмить залило водою. Кіті впала на нижні східці, на мить її засліпило. Коли ж вона врешті розплющила очі, потік води вже плив геть, дзюркотячи й булькаючи в неї під ногами. Вовк зник.

Кіті помчала сходами вгору.

У горішній кімнаті виявилось кілька відчинених вікон; на підлогу падали сріблясті смуги місячного світла. Внизу, на вулиці, хтось завив. Кіті хутко оглянула кімнату, не знайшла виходу й розлючено вилаялась. Найгірше, що вона не могла навіть прикрити собі спину: біля сходів не було ні дверей, ні люка. Знизу вже було чути, як хтось великий плюскотить по воді.

Кіті позадкувала від сходів до найближчого вікна. Вікно було старе, рама геть вигнила, шибки брязкотіли. Кіті копнула раму ногою — на всі боки полетіли тріски й друзки скла. Рама ще не встигла вдаритись об бруківку, як дівчина вже стояла у вікні, задерши голову й шукаючи, за що вчепитися б. Сріблясте місячне світло осявало її обличчя.

Внизу, на вулиці, крутилася й ляскала зубами вовча тінь, давлячи важкими лапами друзки скла. Кіті відчувала, що тварюка дивиться на неї, відчайдушно бажаючи, щоб дівчина впала.

Хтось промчав сходами, та так стрімко, що мало не врізався в протилежну стіну. Кіті помітила міцний карниз десь за фут над вікном. Вона жбурнула в кімнату кулю, вхопилася за цей карниз, напруживши м'язи, й зашкряботіла кедами об край віконного отвору. Поранена долоня нагадала про себе болем.

Під нею гримнув вибух. Із вікна, мало не обпікши їй кеди, вискочили жовто-зелені язики полум’я, осяявши на мить вулицю, ніби якимось бляклим сонцем.

Магічний спалах погас. Кіті висіла на стіні, шукаючи нової опори для пальців. Знайшла, намацала, переконалася, що опора надійна. Полізла вгору. До парапету недалеко, а за ним, напевно, дах... Туди дівчина й намагалася потрапити.

Голод та безсоння знесилили її, руки й ноги були немовби налиті водою. Хвилини через дві Кіті зупинилася, щоб перепочити.

Знизу, напрочуд зблизька, долинув шурхіт, дряпання й сопіння. Кіті обережно, вчепившись пальцями в цеглу, озирнулася через плече на вулицю, залиту місячним світлом. На півдороги до бруківки вона побачила тінь, що швидко дряпалася на стіну. Задля цього перевертень трохи змінив свою вовчу подобу: замість лап були руки з довгими кігтистими пальцями, на звірячих передніх ногах з'явилися людські лікті, і м’язи так само змінилися, щоб пасувати кісткам. Голова, однак, залишилася вовчою: роззявлена паща, блискучі зуби, висолоплений набік язик. Жовті очі зирили просто в бік Кіті.

Побачивши таке, дівчина ледь не впала в безодню. Опанувавши себе, вона тісніше притулилася до цегляної стіни, перенесла вагу на одну руку, а другу — вільну — засунула в торбину. Намацала першу-ліпшу кулю, націлилась і впустила кулю прямісінько на свого ворога.

Куля, виблискуючи, полетіла вниз, на якийсь дюйм розминулася з волохатою спиною перевертня — і за мить розбилася об бруківку, коротко спалахнувши полум’ям.

Вовк глухо загарчав і далі подряпався вгору.

Кіті, прикусивши губу, також полізла далі. Хоч як боліло їй тіло, вона відчайдушно дерлася на дах, щомиті чекаючи, що її нога от-от опиниться в кігтях... Сопіння звіра було чути зовсім поряд — за якихось кілька футів.

Ось і парапет... Кіті зі стогоном підтяглася, переповзла на дах, спіткнулась і впала. Ремінь торбини перекрутився; дівчина ніяк не могла дістати з неї знаряддя. Кіті перевернулася на спину. Цієї ж миті над парапетом поволі піднялася голова вовка, що жадібно винюхував кривавий слід її пораненої долоні. Жовті очі блиснули й вирячились на неї.

Кіті сунула руку до потаємних піхов і витягла кинджал.

Вона підхопилася.

Вовк несподівано плавним рухом перескочив через парапет — і опинився на даху, припавши на всі чотири лапи, опустивши голову й напруживши м'язи. Він пильно оглядав Кіті, оцінюючи її сили й вирішуючи, стрибнути чи ні. Дівчина погрозливо махнула кинджалом.

— Бачиш? — хрипко промовила вона. — Він срібний, зрозумів?

Вовк скоса позирнув на неї. Поволі піднявся на задні лапи: його згорблена спина витяглась і випросталась. Тепер він стояв по-людськи, височіючи над Кіті й трохи погойдуючись, готовий кинутись на неї.

Вільною рукою Кіті порпалася в торбині, шукаючи нової зброї. Вона знала, що магічних знарядь у неї залишилося небагато...

Вовк стрибнув, махнув кігтистою лапою, клацнув зубами. Кіті ухилилась і вдарила кинджалом знизу вгору. Вовк напрочуд пискливо заверещав, простяг лапу і боляче вхопив Кіті за плече. Кігті подерли ремінь торбини, й вона впала на дах. Кіті вдарила ще раз. Вовк відскочив назад, на безпечну відстань. Кіті теж позадкувала. Подерте плече стугоніло болем. Вовк затискав невеличку рану в боці й скрушно хитав головою, дивлячись на Кіті. Рана, судячи з усього, була легка. Деякий час вони кружляли одне навпроти одного, осяяні сріблястим місяцем. Кіті тепер ледве вистачало сили замахнутись кинджалом.

Вовк витяг кігтисту задню лапу й підтягнув торбину ближче до себе, щоб Кіті не змогла її дістати. І тихенько, басовито захихотів.

За спиною щось шурхнуло. Кіті наважилась на мить озирнутись. З іншого кінця будинку дах утворював невисокий гребінь. На гребені стояли два вовки: коли дівчина помітила їх, вони саме підтюпцем вирушили до неї.

Кіті витягла з-за пояса другий кинджал, проте її ліва рука майже заніміла через поранене плече. Пальці ледь-ледь стискали руків’я. Дівчина мимохідь подумала, чи не розумніше буде кинутися з даху — краще вже швидка смерть, ніж