Джонатан Страуд - Око ґолема, Джонатан Страуд

інших двері й вікна були повибивані і зяяли чорною порожнечею. Кіті довго роздивлялася їх, дихаючи нерухомим нічним повітрям. Вона дотримувалася правила — ніколи не перетинати в пітьмі незнайомий простір. Та зараз її ніби ніщо не насторожувало. Навкруги було тихо.

В кінці завулка, за другим ліхтарем, стояв триповерховий будинок, трохи вищий за сусідні. На його першому поверсі, вочевидь, раніше був гараж: посеред фасаду видніли широкі ворота для автомобілів, тепер абияк запнуті сіткою. На другому й третьому поверхах були широкі суцільні вікна — чи то колишні контори, чи квартири. Всі вікна були порожні й темні, крім одного, де жевріло непевне світло.

Кіті не знала, в якому саме будинку знаходиться Мендрей-кове «безпечне місце». Однак це освітлене вікно—єдине на весь завулок — відразу привернуло її увагу. Кілька хвилин вона пильно роздивлялась його, та врешті так нічого й не змогла розібрати: вікно було затягнуто якоюсь завіскою. До того ж і відстань була надто далека.

Ніч випала холодна. Кіті шморгнула носом і витерла його рукавом. Серце боляче калатало в грудях, та дівчина не звертала на це уваги. Настав час діяти.

Вона вибралася на тротуар навпроти першого ліхтаря і крадькома подалася вперед, тримаючись однією рукою за стіну, а другу поклавши на торбину. Очі її не знали спокою, стежачи водночас за вулицею, за мовчазними будівлями, за чорними вікнами нагорі, за вікном, запнутим завіскою, попереду. Ступивши кілька кроків, вона зупинялась і слухала, однак місто мовчало, замкнувшись у собі, тож Кіті рушала далі.

Ось Кіті опинилася навпроти будинку з вибитими дверима. Вона пильно спостерігала за ним, проходячи мимо; поза шкірою біг мороз. Проте всередині ніщо не ворушилось.

Вона була вже досить близько, щоб побачити, що освітлене вікно нагорі запнуто брудним полотном. Полотно, вочевидь, було не дуже цупке, бо дівчина помітила за ним чиюсь тінь. Вона силкувалася розгледіти цю тінь уважніше, та марно: силует був виразно людський, але більше нічого розібрати не вдавалося.

Кіті прокралася вулицею трохи далі. Ліворуч від не! були ще одні вибиті двері, а за ними — темрява. Дівчині знову стало дибки волосся, коли вона проходила повз цей будинок. Вона заглянула всередину — там також не було нічого тривожного. Тільки ніс трохи зморщився: з порожнього будинку війнуло запахом тварин. Мабуть, коти... Чи бездоглядні пси, що живуть у покинутих районах великих міст... Кіті вирушила далі.

Порівнявшись із другим ліхтарем, вона заходилася розглядати будинок, що стояв у кінці завулку. Всередині широкого в’їзду до гаража, перед сіткою, вона помітила вузькі двері в бічній стіні. Знадвору здавалося, що ці двері навіть відчинено.

Надто вже добре, щоб бути правдою? Можливо. Останніми роками Кіті звикла ставитися до всього, що видається надміру легким, з великою осторогою. Треба як слід озирнутись, перш ніж підходити до цих занадто гостинних дверей.

Кіті рушила вперед і за наступні кілька секунд побачила ще дві речі.

По-перше, в освітленому вікні — лише на мить — знову майнула тінь, і цього разу Кіті чітко розгледіла силует. Її серце тьохнуло: тепер вона достеменно знала, що Якуб тут.

А по-друге, внизу, трохи попереду, через дорогу.. Світло ліхтаря падало на стіну будинку, що стояв навпроти. У стіні було вузьке вікно, а за ним — прочинені двері, й Кіті, пробираючись уперед, звернула увагу, що світло знадвору лягає на підлоту всередині дому довгою косою смугою. Цю смуту було добре видно крізь двері. І ще Кіті помітила, — а помітивши, завмерла на середині кроку, — що скраю цієї косої смуги чітко видніє людська тінь.

Незнайомець, вочевидь, стояв біля вікна, притулившися зсередини до стіни будинку, бо на силуеті було помітно тільки ніс і брови. Ніс і брови були досить великі — мабуть, тому вони й стирчали далі, ніж сподівався їхній власник. А загалом він причаївся чудово...

Кіті, ледве дихаючи, теж притулилася до стіни. їй зненацька спало на думку: вона пройшла вже двоє таких вибитих дверей, а до кінця завулку їх залишається принаймні ще двоє. Цілком можливо, що в кожному такому місці ховається нишпорка. Тільки-но вона дістанеться до будівлі в кінці завулку, як пастка замкнеться.

Хто ж поставив цю пастку? Мендрейк? Чи... — то була нова й моторошна думка, — чи пан Гопкінс?

Кіті рипнула зубами з люті. Якщо вона рушить далі, то потрапить в оточення. Якщо відступить, то віддасть Якуба на поталу долі, яку приготували йому чарівники. Перший варіант, судячи з усього, дорівнює самогубству, але другому слід запобігти будь-якою ціною.

Кіті поправила ремінь торбини так, щоб її зручніше було дістати, і розстебнула замок. Стиснула в руці першу-ліпшу зброю — то був Пекельний Жезл, — і рушила вперед, не зводячи очей з постаті за вибитими дверима.

Постать не ворушилася. Кіті пробиралася далі вздовж стіни.

Аж тут із ніші перед нею виступив якийсь чоловік.

Його темно-сіра уніформа майже цілком зливалася з нічною пітьмою. Навіть тепер, коли він стояв за два кроки від Кіті, його високу дужу постать було ледве видно — такий собі привид, що з’явився зі світу тіней. Однак голос, хрипкий і басовитий, був аж ніяк не примарний:

— Нічна поліція! Вас заарештовано! Поставте торбину на землю і оберніться лицем до стіни!

Кіті нічого не відповіла. Вона тихенько позадкувала на середину дороги, далі від вибитих дверей за спиною. Пекельний Жезл надійно лежав у руці.

Полісмен, однак, не переслідував її:

— Це ваш останній шанс. Зупиніться й покладіть на землю зброю! Інакше ви будете знищені!

Кіті задкувала далі. Краєм ока вона помітила, як праворуч щось ворушиться — постать у вибитих дверях. Чоловік нахилився вперед — і водночас його риси змінилися. Довгий ніс витягся ще дужче, підборіддя зникло зовсім, випуклий лоб подався назад, над головою піднялися гострі вуха. На мить в освітленому вікні перед Кіті майнув чорний звірячий писок, а потім він опустився нижче й пропав з очей.

Силует у вибитих дверях теж зник. Із дому долинуло сопіння, а потім звук, ніби рветься полотно.

Кіті вишкірила зуби й позирнула в бік полісмена, що стояв на тротуарі. Він теж мінявся: плечі посунулись уперед і вниз, одяг лопнув по швах — і з-під нього з'явилася жорстка, наїжачена шерсть. Очі блиснули в темряві жовтим вогнем, зуби люто клацнули, голова сховалася в затінку.

Цього для Кіті було занадто. Вона обернулась і кинулась навтікача.

В кінці завулку, в темряві збоку від ліхтаря, походжало щось чотириноге. Кіті побачила його вогненні очі, нервово ковтнула слину й відчула звірячий сморід.