Джонатан Страуд - Око ґолема, Джонатан Страуд

Ні, так чинять хіба що боягузи. Треба якнайдорожче продати своє життя.

Троє вовків насувались на неї: двоє — на чотирьох лапах, третій — на двох, як людина. Кіті відгорнула волосся назад і востаннє замахнулася своїми кинджалами.

40

— Оце то нудьга! — сказав джин. — Нічого не буде.

Натаніель, що походжав туди-сюди кімнатою, зупинився.

— А я кажу, що буде! Мовчи собі. Якщо я захочу дізнатися твою думку, то спитаю тебе, — хлопець відчував, що говорить не дуже переконливо. Він позирнув на годинник, щоб додати собі впевненості. — Ще тільки-но звечоріло.

— Еге ж, еге ж! Я бачу, що ти до біса впевнений у перемозі! Аж цілу стежку на підлозі протоптав. А ще я бачу, що ти голодний як вовк, бо взяти з собою щось попоїсти забув!

— Їжа нам не знадобиться. Дівчисько от-от з’явиться. А тепер — замовкни!

Джин, що вмостився на старому комоді й знову прибрав подобу хлопчика-єгиптянина, виразно позіхнув:

— Усі геніальні плани мають свої вади. Дрібні похибки, через які вони й провалюються. Такі вже ви, люди, зроду недосконалі. Дівчисько не прийде, ти його чекатимеш, попоїсти ти не взяв, тож ви з вашим полоненим помрете з голоду.

Натаніель насупився:

— Щодо полоненого не турбуйся. З ним усе гаразд.

— Правду, кажучи, я досить-таки голодний...

Якуб Гірнек сидів на хиткому стільці в кутку кімнати. Під старою вояцькою шинеллю, яку джин відшукав на горищі «безпечного місця», на хлопцеві були тільки піжама й пара домашніх шкарпеток.

— Я навіть не снідав, — додав він, мимоволі гойдаючись на своєму ветхому стільці. — Я аж ніяк не відмовився б попоїсти.

— Бачиш? — обізвався джин. — Він таки голодний!

— Ніякий він не голодний. А якщо має хоч трохи кебети, то сидітиме й мовчатиме.

Натаніель знову взявся походжати туди-сюди, скоса позираючи на полоненого. Гірнек, здається, вже оговтався від жаху, навіяного польотом, а оскільки відразу після того його замкнули в порожньому будинку, де ніхто не міг його побачити, панічний страх хлопця перед власним обличчям теж ущух. Ув’язнення не дуже його тривожило, що дещо пантеличило Натаніеля, — хоч і не дивно: Гірнек і без того провів кілька років у добровільному ув’язненні.

Чарівник раз по раз поглядав на вікно, запнуте полотном. Він ледве тамував бажання підійти до нього й визирнути. Терпіння... Дівчисько прийде. На все потрібен час.

— Пограймося? — хлопчина-єгиптянин усміхнувся йому з комода. — Знайду зараз м’яча, кільце на стіну й навчу вас ацтекської гри в м’яч. Дуже весела гра — треба закинути м’яч у кільце, відбиваючи його колінами й ліктями! Це єдине правило... А ще тих, хто програв, приносять у жертву. Я дуже добре граю в неї — самі побачите.

Натаніель утомлено махнув рукою:

— Ні.

— То, може, в піжмурки?

Натаніель глибоко вдихнув і поволі видихнув через ніс. Зберігати спокій і без того було важко, а цей джин ще й балакає без упину.. Ставка була надто висока, тож про наслідки невдачі не хотілося навіть думати.

Вранці його таємно відвідав пан Мейкпіс — і приніс новини. Його знайомий із злочинного світу вважав, що зуміє вийти на зв'язок з утікачкою Кіті Джонс: виманити її з укриття вдасться за допомогою хорошої принади. Кмітливий і винахідливий Натаніель тут-таки згадав про друга її дитинства — Якуба Гірнека, який фігурував у судовій справі і якому Кіті була щиро віддана. Судячи з того, що чарівник знав про неї, — тут Натаніель обережно помацав синець на щоці, — дівчина не побоїться прийти до Гірнека на допомогу, якщо той опиниться в небезпеці.

Решта все було просто. Натаніель швиденько влаштував викрадення Гірнека, а Мейкпіс повідомив про це свого знайомого. Тепер залишалося тільки чекати.

— Агов!

Натаніель підняв голову: джин манив його до себе, по-змовницьки моргаючи й киваючи.

— Чого тобі?

— Ходи-но сюди на хвилинку. Я дещо скажу тобі на вушко.

Він виразно кивнув у бік Гірнека, що досі гойдався на стільці в кутку.

Натаніель, зітхнувши, підійшов до джина:

— Ну, що?

Джин нахилився до нього з комода.

— Я оце думаю... — зашепотів він. — Що буде, коли про це дізнається твоя дорогенька панна Вайтвел? Вона ж не знає, що ти спіймав цього хлопчину, еге ж? Щось я не розумію, яку гру ти задумав. Зазвичай ти такий слухняний, завжди на задніх лапках ходиш...

Натяк влучив у ціль. Натаніель вишкірився:

— Це все в минулому. Вона нічого не знатиме, аж поки я спіймаю дівчисько й заволодію посохом. А тоді їй доведеться плескати в долоні разом з усіма. Я буду надто близький до Деверо, тож їм залишиться тільки висловлювати захоплення.

Хлопчисько сів на комоді, підібгавши ноги, мов єгипетський писар:

— Ти ж не сам це задумав. Хтось допоміг тобі все це влаштувати. Той, хто знав, як відшукати дівчину й сказати їй, де ми. А ти не знаєш, де вона, бо інакше давно спіймав би її.

— Я маю зв’язки.

— Еге ж. Зв’язки, яким багато що відомо про Спротив. Будь обачніший. Нате. Ще невідомо, хто на кого працює. Отой кудлатий начальник поліції віддав би свою правицю, аби довести, що ти в спілці з цими зрадниками. Якщо він довідається, що ти маєш із ними справи...

— Ніяких справ я з ними не маю!

— Диви, як ти зарепетував! Невже це правда?

— Неправда! Я просто так кажу. Я ж хочу заарештувати її—хіба ні? Тільки хочу зробити це по-своєму!

— Чудово. То з ким же в тебе зв’язки? Звідки він — чи вона — стільки знає про цю дівчину? Ось про що тобі варто довідатися!

— Це не має значення. І я більше не хочу про це розмовляти.

Натаніель обернувся до джина спиною. Джин, безперечно, мав рацію: Мейкпіс надто легко знайшов лазівку до злочинного світу. Щоправда, театральний люд — народ підозріливий: напевно Мейкпіс знайомий з усілякими простолюдинами — акторами, танцюристами, письменниками, — які перебувають на самісінькому порозі лондонських нетрів. Цей несподіваний спільник тривожив Натаніеля, та водночас хлопець аж ніяк не гребував скористатись плодами цього співробітництва, за умови, що воно завершиться вдало. Проте якщо Дюваль чи Вайтвел виявлять, що він орудує в них за спиною, його становище стане вельми ризикованим. То була головна небезпека, якій Натаніель піддавав себе. Цього ранку