М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

СЦЕНА ТРЕТЯ

Прокинувся я сам-один у кімнаті Філіппи. Після того як Джеймс із Рен зникли у Вежі, ніч я провів, очманіло тиняючись Замком і гадаючи, куди поділася Мередіт. Хвилювався я значно дужче, ніж зважився б комусь розповісти. Коли будинок нарешті спорожнів і всі наші лягли, я дійшов тривожного висновку, що вона не збиралася повертатись. О пів на третю постукав до Філіппи. Вона відчинила мені двері, вбрана в мішкувату фланелеву сорочку й вовняні шкарпетки, натягнуті до середини литок.

— Я не можу піти до Вежі, — сказав я. — Мередіт зникла. Не хочу спати один.

Я нарешті дізнався, як це.

Вона прочинила двері, поклала мене до ліжка й скрутилася калачиком поруч, не сказавши ані слова. Коли мене почав бити трем, Філіппа підсунулася ближче, обійняла мене за талію і заснула, упершись підборіддям мені в плече. Я дослухався до її дихання, відчував, як її серце калатає мені в спину, і відчайдушно намагався обдурити себе, переконуючи, що, можливо, коли ми прокинемося, усе знову буде гаразд, ми всі повернемося до нормального життя. Але хіба ж у нас воно було, те нормальне життя, щоб до нього повергатися?..

Уранці в будівлі було порожньо. Я не знав, куди всі поділися, але повернутися мої однокурсники, найімовірніше, розраховували до вимитого й налощеного Замку, де ніщо не нагадуватиме про вчорашню вечірку. Мені ж можливість відволіктися була потрібна, наче ліки, треба було чимось зайняти мозок, дати йому якусь поживу, щоб завадити блукати лабіринтом споминів про минулу ніч. Тому я провів кілька годин рачки, від смороду відбілювача паморочилося в голові, а шкіра на руках аж пекла — так ретельно я відчищав усе навколо. Здавалося, у Замку до пуття не прибирали багато років поспіль, і я накинувся на бруд, який скупчився в борозенках між мостинами, одержимий раптовою ідеєю, що зумію вичистити будинок, освятити його, відпустити йому гріхи й дарувати нове життя.

З кухні я перейшов до ванної на першому поверсі, потім до їдальні, відтак до передпокою.

Дати раду розбитому дзеркалу я не міг — доведеться зв’язуватися з господарським відділом у Холлі, — але все одно витер червоні плями Джеймсової крові й чорні патьоки туші Мередіт. Тюбик і досі валявся на підлозі. Я підняв його й укинув до кишені, міркуючи, коли ж випаде нагода повернути його власниці.

Я заповз сходами нагору з ганчіркою та поліроллю напереваги, і коли дістався другого поверху, у мене вже нили коліна. Повернути первісний вигляд підпаленому килиму в бібліотеці все одно не вийшло б, тому я залишив усе як є. Вичистив ванну, вимив підлогу в коридорі, налощив вікна в кімнатах і навів там такий-сякий лад, наскільки можна було це зробити, не чіпаючи чужих речей. Застелив ліжко в кімнаті Філіппи. Коли я побачив гладеньку й неторкану постіль Рен, мій шлунок ніби зав’язався в тугий вузол. Я зачинив двері її кімнати, так і не наважившись увійти. В Александровій кімнаті був такий розгардіяш, що впоратися з ним виявилося мені не до снаги. Я зазирнув під його ліжко, перевірив шухляди столу на предмет наркоманського причандалля, але нічого не знайшов. (Сподіваймося, урок він засвоїв.) Кімната Мередіт виглядала точнісінько так само, як напередодні, коли ми з неї вийшли, — тут був безлад, але не хаос, книжки стосами лежали на столі, на тумбочці стояли порожні келихи з-під вина, на підлозі в узніжжі ліжка валявся одяг. Сукні, в якій вона була ввечері, я не помітив.

Коли я знову вийшов у коридор, з іншого його кінця на мене вирячилися Річардові двері. Хтось зачинив їх після його смерті, і, наскільки я знав, ніхто з нас відтоді їх не відчиняв.

Я закліпав, не в змозі навіть до пуття пригадати, який вигляд мала його кімната. Сам того не усвідомлюючи, я рушив коридором і раптом заскочив себе на тому, що повертаю ручку. Двері прочинилися легко, навіть не рипнувши. Надвечірнє світло з домішками призахідної червіні лилося у вікно й мальовничо підсвічувало ліжко. Решта кімнати гонилася в сірясто-блакитній тіні, терпляче чекаючи ночі. Тут залишилося так багато його речей: книжки у твердих палітурках, що здавалися оголеними без своїх суперобкладинок, були розставлені на полиці над ліжком, його годинник (я знав, хоча й не з власної волі, що Річардові його подарувала Мередіт на день народження, коли ми навчалися на третьому курсі) лежав, занедбаний, на столі. Пара брунатних шкіряних боксерських рукавичок висіла на дверцятах шафи, а всередині неї я побачив безліч плічок, на яких висіли білі майки, які він так любив, і сорочки з тканини, що легко бгалася.

У моїй душі ворухнулося старе, підзабуте тепло, і я відвернувся, шукаючи те, що нагадало б мені, чому сумувати за Річардом — дурість. На підвіконні, наче шерега вояків, які очікували наказів, вишикувалися дерев’яні шахи. Усі фігури стояли на своїх місцях, за винятком білих коней — один з них лежав на боці, а іншого не було взагалі. Мені спало на думку, що він міг впасти з дошки, і я опустився навпочіпки, щоб зазирнути під ліжко. І тут-таки відчув, як придушено зойкнуло моє сумління. Пара черевиків безладно валялася там, де Річард востаннє роззувся, шнурки були розв’язані й сплутані. Я знав його достатньо добре, щоб зрозуміти: він ніколи не кинув би взуття так недбало, якби знав, що не повернеться.

Горе охопило мене так раптово, що мені навіть здалося, ніби я зараз зомлію. Річард був тут, у цій кімнаті, де ми намагалися сховати його геть з очей, у компанії всіх наших смертних гріхів. Заточуючись, я зіп’явся на ноги, навпомацки вийшов у коридор і затраснув за собою двері.

Я піднявся сходами до Вежі, не знаючи, що там на мене чекає, — просто несамовито кортіло опинитися якнайдалі від Річардової кімнати. На перший погляд тут усе було як завжди, і кілька секунд я, погойдуючись, стовбичив на порозі, сподіваючись, що цей звичний, майже рідний інтер’єр мене заспокоїть. Наша крихітна кімнатка на горищі, два ліжка, дві книжкові полиці, дві шафи. Коли ноги перестали підтинатися, я ступив досередини. Своє розібране ліжко я застелив неймовірно ретельно, відтягуючи неминучий перехід на Джеймсову половину. Коли в моєму кутку ані