М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

Якусь мить я витріщався на неї і лише тоді збагнув, що вона має на увазі мій зламаний ніс.

— Так, — сказав я. — Дякую, Піп.

Я обійшов її, коридором дістався кухні. Єдиними, хто зараз там тусив, були третьокурсники, переважно з театрального. Коли я ввійшов, вони замовкли й озирнулися до мене. Коліна серед них не було, тож я звернувся до всіх одразу, підвищивши голос, щоб мене було добре чути крізь гуркіт музики, який долинав із сусідньої кімнати:

— Джеймса ніхто не бачив?

Дев’ятеро з десятьох похитали головами, але остання дівчина вказала на двері й промовила:

— Він пішов туди. Судячи з виразу обличчя, до ванної.

— Дякую.

Я кивнув їй і рушив у вказаному напрямку. У передпокої було темно й порожньо. У вхідні двері бився вітер, у віконечку над дверима деренчали шибки. Двері ванної були зачинені, але з-під них просочувалося світло, і я прочинив їх, не постукавши наперед.

Сцена, що відкрилася моїм очам, виявилася ще химернішою і моторошнішою, ніж та, що відбулася в бібліотеці. Джеймс нависав над рукомийником, усією вагою спираючись на кулаки; кісточки правиці були розбиті й кровили. Величезна тріщина зміїлася ламаними лініями з одного кута дзеркала в інший, а на стійці попід ним тягнувся довгий слід від щіточки туші для вій. Сам тюбик від неї впав на підлогу й тепер мерехтів під плінтусом металевим фіолетовим блиском. Туш Мередіт.

— Джеймсе, якого біса?.. — промовив я, уздовж хребта мені ніби поколювала безліч голок. Він рвучко підвів голову, наче й не чув, як прочинилися двері, не знав, що я зайшов. — Це ти дзеркало розбив?

Він глянув на дзеркало, потім на мене.

— Просто не пощастило.

— Я не знаю, що відбувається, але ти мусиш зі мною поговорити, — сказав я, не в змозі зосередитися через стугін пульсу в скронях і глухе гупання музики за стіною — наполегливе, невблаганне. — Я просто хочу допомогти. Дозволь мені допомогти тобі, гаразд?

У Джеймса затремтіла нижня губа, і він закусив її. Але й руки теж тремтіли, наче не годні були витримати його ваги. Через тріщину Джеймсове відображення в дзеркалі ніби розкололося на чотири частини. Він похитав головою.

— Ні.

— Ну ж бо. Ти можеш усе мені розповісти. Усе, навіть найпаскудніше. Ми придумаємо, як усе виправити, — я зрозумів, що це звучить як благання, і важко сковтнув слину. — Джеймсе, будь ласка.

— Ні.

Він спробував відштовхнути мене й піти, але я заступив йому шлях.

— Пропусти мене!

— Джеймсе, стривай...

Він кинувся на мене всією вагою — нетверезим, незграбним рухом. Я однією рукою зіперся на двері, іншою спробував утримати його за плечі. Відчувши мій доторк, Джеймс навалився ще дужче, і я притис його до себе, щоб завадити йому збити мене з ніг або взагалі змусити нас обох беркицьнутися на підлогу.

— Відпусти мене! — глухо видихнув Джеймс кудись у згин мого ліктя.

Ще кілька секунд він сіпався і пручався, намагаючись вивільнитися, але я тримав його несподівано міцно. Джеймсові руки були затиснуті між нами, долонями він і досі намарно впирався мені в груди. Раптом він здався мені неймовірно тендітним. Я завиграшки міг би взяти над ним гору.

— Ні, поки ти зі мною не поговориш.

Мені стиснуло горло, я боявся, що заплачу, аж тоді зрозумів, що Джеймс уже плаче, навіть ридає, судомно хапаючи повітря, так що його плечі під моїми руками тремтять і ходять ходором. Ми ще якусь мить погойдувалися в цих незугарних обіймах, аж тоді він підвів голову. Його обличчя опинилося впритул до мого. Він відсахнувся, вивільнився і, заточуючись, рушив до передпокою, промовивши з якоюсь дитячою дошкульною образою:

— Не йди за мною, Олівере.

Але я все одно пішов — насліпо, безглуздо, наче сновида, якого змушує рухатися незборима таємнича сила. Я загубив його в натовпі, що танцював у їдальні, у непевних каламутних спалахах, синіх і фіолетових, серед електричних тіней, що рухалися від стіни до стіни, і від того дійства паморочилося в голові. Я торував собі шлях між танцюристами, видивляючись Джеймсове обличчя в людському мареві. Нарешті вгледів, що він вислизнув на кухню, і гайнув слідом за ним, мало не зоравши підлогу носом, — так я квапився його наздогнати.

До третьокурсників устигли долучитися Рен, Колін, Александр і Філіппа. Джеймс озирнувся через плече, побачив мене і, схопивши Рен за руку, повів її геть.

— Джеймсе! — пискнула вона, задріботівши слідом. — Що ти...

Але він уже тягнув її з кухні на сходи, які вели до Вежі.

— Стривай! — почав був я, але він мене перепинив.

— Рен, ходи зі мною в ліжко, будь ласка.

Вона знерухоміла, і ми завмерли, дивлячись на неї. Але сама Рен бачила лише Джеймса. Її губи беззвучно ворухнулися, а тоді вона, затинаючись, видушила:

— Т-т-так.

Він глянув на мене понад її маківкою з якимось дивним, гірким і мстивим, виразом, але це тривало лише коротеньку мить. Відтак він пішов, потягнувши Рен за собою. Не ймучи віри власним очам, я рушив за ними, але Александр утримав мене за плече.

— Олівере, ні, — сказав він. — Не цього разу.

Він, Філіппа і я стояли, дивлячись одне на одного, а принишклі третьокурсники витріщалися на нас. За нашими

спинами, наче нічого не сталося, гуркотіла музика, надворі завивав вітер. Я, ніби закам’янівши, стояв посеред кімнати, надто вражений, щоб заговорити або зрушити з місця. Ба навіть щоб помітити, що Мередіт зникла.