Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

Глава двадцять друга. 16-те жовтня, неділя, день 42-й

О шостій тридцять, одразу після пробіжки, Макс піднявся на третій поверх сусіднього під’їзду. Потужні залізні двері зустріли його мовчанням. Поблискувало тільки вічко відеодзвінка. Два сильно “бородатих” ключа легко відчинили потужні замки, поворотом дверної ручки штирі “краба” м’яко втягнулися всередину дверей. Товщина її вражала. До війни Беня готувався, чи що? Хоча з його способом життя... не дивно.

У квартирі був хаос, валялися речі, всілякий дріб’язок. Видно було, що збиралися швидко, але забирали тільки найпотрібніше. Але загалом усе було на місцях, навіть у шафах висіли речі і посуд стояв на полицях. Ну так, ну так... Тарілки вони з собою везти не будуть... Найімовірніше, в того виродка не одна квартира в місті... або навіть не квартири, а будинки, можливо... Але оскільки я йому заборонив тут проживати, то перетягувати все це з місця на місце немає сенсу, та може й нікому. Або йому просто ніколи – треба здоров’ям займатися. І владу намагатися зберегти, а то шакалля налетить, миттю витрусять у нього все, що було непосильною працею нажито. Влада грошей вона така…

У двері подзвонили. Екран домофона відобразив картинку. Дивно, кілька мужиків…

– Хто? – запитав не відчиняючи дверей. Від тих, хто прийшов, відчувалися гнів, напруженість, очікування…

– Поліція, відчиніть! – голос був упевнений і звиклий командувати.

– А в чому річ? Я не викликав нікого... Поясніть.

– Квартира перебуває під охороною, спрацювала сигналізація.

"Ах ось воно що... влаштував-таки капость Беня."– Я новий господар квартири, документи в мене не з собою. Я відчиню двері, тільки давайте без хамства. Документи я вам пред’явлю протягом десяти хвилин.

– Відкривайте, там видно буде.

“Видно буде, видно буде... знаю я, що ви бачите, зазвичай”... – подумав Макс, набираючи номер. Таня взяла слухавку не відразу, що було не дивно – неділя, чого б не поспати собі на втіху…

– Макс, я тебе вб’ю... – сонний голос підтверджував, що його господиня не бажає залишати обійми Морфея…

– Давай пізніше... У мене проблема, як та, що була кілька днів тому.

– Що? – сон злетів із неї, як покривало, – Що трапилося?

– Поки що нічого. Тут поліція з’явилася... кажуть – служба охорони... Мені тут дісталася квартира з нагоди, а господар не потурбувався на пульт охорони повідомити про це. Я туди зайшов уранці і вони, природно, приїхали. Як би все логічно. Але терзає мене чорна підозра. Загалом, я їм відкрию, але документи в мене вдома, тож мало що... Якщо я не перенаберу тебе через п’ятнадцять хвилин, зможеш організувати мені прикриття, як минулого разу? Можливо, що мене відведуть у відділення.

– Так, зможу. Чекатиму на твій дзвінок. Макс…

– Що?

– Чия це квартира була?

– Беніна…

– Макс... я тебе точно вб’ю.

– Ага, я теж тебе люблю... – він відключився.

Без ексцесів не вийшло. Попри обіцянки “подивитися”, щойно він відчинив двері, йому почали крутити руки.

– Якого дідька? Я ж вам сказав…

Капітан, який увійшов за групою швидкого реагування, записував те, що відбувається, на відео. За ним увійшли двоє цивільних.

– Шістнадцяте жовтня шоста п’ятдесят дві. У квартирі відомого бізнесмена, депутата Степана Ілліча Бенедиктова затримано невідомого, який проник до неї, ймовірно, з метою пограбування.

– Капітане, ти дебіл.

– Образа співробітника при виконанні…

– Це не образа, а констатація факту. Для запису – поняті, я попередив, що я новий господар цієї квартири, слухати мене не хочуть. І ось такі запитання, – звернувся Макс до цивільних, – Перше – за яким правом ви вломилися в приватне житло громадянина? Ще за дверима ви вже вирішили, що тут крадіжка? А не кіт лазить? Друге – де ви бачите сумки або ще щось, у що я склав вкрадене? Третє – підстави для застосування до мене сили і спецзасобів? Четверте – як так вийшло, що двері я відчинив о шостій тридцять, а приїхали ви о сьомій десять? Ви так недбало ставитеся до своїх обов’язків з охорони? Або завзято готувалися до цієї розмови? На всі спрацювання сигналізації з камерою ходите? Має місце грубе підтасовування фактів.

– Везіть затриманого у відділення, там розберемося, – капітан єхидно посміхався.

У відділенні Макса закрили в камері, відібравши всі сумнівні, на думку чергового, речі – обидва шнурки з кросівок. Утім, просидів він там не довго. Хвилин за двадцять черговий сержант супроводив його в кабінет на другому поверсі. Той самий капітан сидів за столом, продовжуючи посміхатися.

– Проходьте, затриманий, сідайте, – виголосив він нарешті, роблячи знак сержанту.

– На якій підставі мене затримали?

– Ти, замість того, щоб права качати, подумай, що ти будеш робити, коли на зону загримиш.

– З чого це раптом? Чи ти капітан, вирішив, що твій відеозапис доводить факт крадіжки?

– А нічого доводити і не треба, тебе застали у квартирі, речі розкидані, твої відбитки на дверях. Для суду вистачить.

– Так... ну-ну... – Макс хмикнув... – Який же ти тупий, капітане…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍