Олег Говда - Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда

— Ворог... — відмахнувся я. — Сьогодні так, а завтра — хто знає? Тобі ж не дітей з ним хрестити. Як сказав мудрець: «У правителя не буває друзів і ворогів, а тільки суперники і союзники».

Процитувавши близько до тексту Макіавеллі, я помітив, як здивовано здригнулися повіки у хлопчини. А в погляді промайнуло щось на кшталт схвалення. Он як? Цікаво... Звідки такі пізнання в науках у безхатченка? Чи, заради жарту, доля зіштовхнула мене посеред Дикого поля зі справжнім спудеєм?

— З... з... — пробурмотів запорожець. — Сорока-білобока твій союзник. Полковник, гетьман... Тьху!.. Обмолотив сто кіп пшениці, а в мішках одна полова. Краще дай хлопцеві поїсти, та подумаємо, як зручніше трьох на двох коней посадити. Добре, хоч ціль одна: Січ. Не треба зі шляху сходити...

— А чого думати? — я сунув хлопчині шматок вчорашнього зайця, загорнутого в листя лопуха і черствий корж. Як не примудряйся, а тиждень хліб свіжим не залишиться.

— Спаси Бог... — хлопець говорив хрипким напівшепотом. З трьох кроків і не розчути.

— Застудився чи що? — поцікавився я, вдаючи турботу. — Звідки ти тут взявся?

— З полону втік... — відповів за хлопчину Полупуд. Той уже вгризався в заячу ногу. — А голос криком зірвав. Сам знаєш, що таке бусурманська неволя. Вірніше... бачив.

Хлопець жував і кивав. Мовляв, ага, все так і є.

Цікаво. Це тільки я бачу, що у хлопчини ні на зап'ястях, ні на шиї немає слідів від мотузки? І що у степового обірванця, одягненого майже в таке ж лахміття, з якого готовий був почати я, — на ногах добротні чоботи. Я не швець, у моді і різновидах вичинки шкіри не розбираюся, але хороше, якісне взуття від поршнів та інших ходаків* (*діал., — шкіряне взуття без халяв) відрізнити зможу.

Або Василь теж давно помітив, але на відміну від моїх параноїдальних настроїв, витлумачив усе більш прозаїчно? І забув, як не варте уваги. Відвести набік і запитати чи почекати?

Дилему замість мене, як водитися, вирішила доля.

Я ще подумки шкріб потилицю, коли вдалині показалася невелика група вершників. Точніше — троє. Але з запасними кіньми. Побачивши нас, невідомі підскакали ближче і зупинилися в парі сотень кроків. Може, трохи менше. Перекрикуватися, як з далеких трибун на футболі, вже можна, а влаштувати перестрілку — важкувато. Ні, пульнути — це запросто. І з мушкета, і з лука. Потрапити важкувато. Хоча, якщо пригадати недавню влучність Полупуда...

— Пугу, пугу... — тричі прокричав один з вершників. Давнім козацьким знаком позначаючи себе. Другий тримав напоготові лук. Третій сидів смирно, зате головою крутив на всі боки. Пильнував.

— Слава тобі, Господи... — перехрестився Василь, приклав долоні до губ і відповів так само. — Пугу, пугу...

— Козак чи що?! — прокричали зі степу. — Обзовися!

— Василь Полупуд! Мінського куреня товариш! А ви хлопці чиї будете?

— З Микитинської застави!

— І чия сотня там зараз в дозорі?

— Сороки!

— Андрія чи Микити?

— А ти що, обох знаєш?

Отак перемовляючись, козаки підійшли ближче, і тепер можна було не перекрикуватися. Досить голосно говорити.

 — З Андрієм під Трапезунд ходили в одному байдаку. А Микиту не дуже добре... Але хіба його рудий чуб забудеш? Не торохтів би, як сорока - став би Знічем* (*слав. — вогонь) або Лисом.

Козаки розсміялися, мабуть історію з вибором прізвиська для Микити, знали всі. І той, що був за старшого, відповів уже приязніше.

— Під рукою у Андрія ми. Мене Міченим прозивають. Товариші — Самопал і Карась. А з тобою хто?

Василь озирнувся, подивився на нас, але відповідати не став.

— Про те сотнику повідаю. Справа у нас важлива. Не варто на весь степ кричати.

— Ну, то сідлайте коней, та й поїдемо на заставу. Сороки зараз тут немає, але не пізніше завтрашнього під'їхати повинен. Вогонь навіщо палив? Дорогу на Січ забув?

Козаки знову розреготалися.

— Не сердься, Мічений, але і про це я теж тільки сотнику повідаю. Знаєш, як воно буває — почнеш помелом махати і не помітиш, як проговоришся. А що знають двоє... Одне можу сказати нічого не приховуючи — нас троє, а коней тільки пара залишилася.

— Який ти таємничий, — пробурчав старший. — Як скарбничий напередодні виплат... Ну, та нехай — допитуватися не буду. Сотник, то й сотник... Карась, дай їм свою Лиску. Ти найлегший. Обійдешся без завідного. Давайте, друзі, поїхали. Степ широкий... Може, не ми одні сигнал помітили? Навіщо нам попутники?