Олег Говда - Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда

— Тримай! Тримай!

Тепер репетували всі. Навіть мої супутники.

— А щоб вам до кінця днів гикалося! На ногах встояти не можуть! — ревів Трясило. — Не козаки, а корови на льоді! Так тримайте ж, чорти! Втече!

— Брешеш, зараза! — закричав чи то у відповідь отаманові, чи то підбадьорюючи себе один з рибалок. Смаглявий, аж до чорноти. Вихопив ніж і кинувся на рибину. Як на кабана. І, схоже, дістав таки. Тому що тримаючись за щось під водою лівою рукою, правою — став наносити удари ножем. Часто, часто, наче в шинку по столі кулаком стукав.

— Так її, Циган! Так! — всі хто залишався на березі, підбадьорювали козака. Ті, що були в воді, розсудливо трималися осторонь.

Хвилину чи дві тривав поєдинок, і людина в черговий раз довела, що не дарма вважається царем природи. Бурління затихло, а Циган втомлено витер чоло. Рефлекторно. Оскільки руки його були не сухішими... Швидше, навпаки.

— Витягайте...

Тепер і інші рибалки заметушилися. Кинулися на допомогу товаришеві. І незабаром на березі розпростерлася величезна рибина. Як колода.

— Застав дурня Богу поклони бити, так він і чоло до підлоги розіб’є... — оцінив результат риболовлі кашовар. — Я що просив? Стерлядь. А ви що витягли? Осетра... Ще й старого, як курінний казан.

— Не бурчи, Слива, — спробував урезонити його хтось із рибалок. — Осетер теж хороша риба. І юшка навариста, і запекти можна...

— Чорти б вас запікали! — загорлав той люто, вихоплюючи з казана знаряддя праці. — Геть, з очей! А то як трісну зараз по маківці. Гарна риба... Ви догори пузом на сонечку грітися будете, а мені чистити це чудовисько!

— Е-е... — позадкував рибалка. — Ти чого збісився?

— І то правда, — підтримав козака Трясило. — Чого буяниш? Усе справедливо. Одні — ловлять, інші — готують.

— Ну, так... — змінив тон кашовар і підпустив у голос жалісливих ноток. — Так я і знав. І ніхто не допоможе...

— Я допоможу, якщо можна...

Почувши хриплуватий голос за плечима, я навіть не відразу зрозумів, що це Олесь відгукнувся. А хлопець вже з коня зліз і вниз спускався.

— Мабуть, джура твій, біля баб більше крутився, ніж з козаками ходив? — гмикнув Мічений, звертаючись до Полупуда. — Вперше бачу, щоб хлопець сам допомогти кашовару викликався. Моїх новиків, бувало, тільки з-під палки...

— Наймолодший син... — пояснив Василь.

Сам на ходу придумав чи розпитати хлопця встиг, поки я до могили добирався? В принципі, часу було достатньо. А Полупуд продовжував, підтверджуючи мою здогадку. Ще й додаючи подробиці, на які я навіть уваги не звернув.

— Бачив, вуха проколоті? Сережки носив. У полоні бусурмани повисмикували. Треба буде знову справити. Тепер він не тільки молодший, але і останній в роду залишився.

— Он як... Сирота, значить... — стер усмішку з обличчя Мічений. — Що ж, вибачай, пане-товаришу. Дурний жарт. Не хотів ні тебе, ні хлопця образити. Вважай, буду винен...

— Пусте, брате... — Василь спішився, кинувши мені повід. — Ходімо, покуримо. Ти Однокрила пам'ятаєш? З Уманського куреня...

— Семена? А як же! З нього ще, одного разу, на хуторі Морозенка...

Твою дивізію! І тут дідівщина. Нічого не вдієш. Назвався новиком, доглядай за конем козака. Обов'язки зброєносця, називай його, хоч джурою, хоч сквайром — прислужувати старшому за званням. І старанно. Як говориться, старайся молоток — виростеш, кувалдою станеш. Рибу чистити не послали, і на тому спасибі. А Олесь, виходить, теж як я — ні рідних, ні близьких? Треба знайомитися ближче. На Січі весь час біля козаків тертися не вийде, не по чину — а цей, судячи з усього, хлопчина хазяйновитий. І в житті тутешньої, краще розбирається. Мій розум і знання, його досвід — плюс заступництво Полупуда — либонь не пропадемо… Я так думаю.

Кінець