Юрій Юрійович Городянин-Лісовський - Холодний Яр

і в самому Іван-городі, і в сусідній Бовтишці, в разі потреби — знайдеться не одна сотка рушниць нам на допомогу.

Переходимо у ліс, кілометрах у трьох від Іван-города. Місяць сходив коло півночі. Комбінуєм, щоби розпочати роботу, напасти на червоних у селі, перед сходом місяця, — закінчити при його світлі. Піші, оточать село групами, що замкнуть дороги і зручні виходи — кіннота балкою вскочить у село і спішившись „сфорсує“ вулиці, щоб не дати червоним зібратися і приготовитися до бою.

Треба зліквідувати штаб раніше, ніж він, попереджений стрілами застав, взяв би в руки кермування боєм. Тоді можна заждати на піхоту і спільно взятися за шкуру розкиданої по хатах і подвір’ях бриґади. Час буде — можна забавитися і до ранку.

Піші групи повели: Кваша, Василенко, Отаманенко, Галайда і Хоменко. Петренко, а з ним і я — поїхали з кіннотою. З нами на коні іван-городець, що розпитав добре зв’язка про розміщення бриґади і місце постою штабу.

Головна турбота — щоб застави на дорогах не зауважили піших груп, поки ми з балки вскочимо у село — проминула. Скачемо мовчки сонними вулицями, розбиваючись на зараня поділені групи. Тачанки з кулеметами не відстають. Тишу розбивав лише стук копит і храп коней. Ляснули стріли варти коло гармат на площі, відкликнулися стрілами інші вартові — та вже було пізно. Чорнолісці спішившись — обсадили перехрестя. Червоноармійців, що напіводягнені вибігали на вулицю — привітали кулемети з тачанок. Холодноярська кіннота під Чорноти і моїм кермуванням, ізскочивши з коней, оточила штаб. Китаєць-вартовий — лежав коло воріт: дістав від Андрія шаблею по голові раніше, ніж вспів вдруге наладувати рушницю. Штаб займав половину великої мурованої хати. У штабі блиснуло світло лямпи. Підбігши, упізнаю вусатого командира бриґади. Початок добрий. Не треба дати штабовцям опам’ятатися, — несподіванка, в партизанці поплатна річ. З десятком козаків, вриваюся до середини. У сінях, із темного кута за дверима, услід нам, залящала низка стрілів з малокалібрового автоматичного револьвера. Щось штовхнуло мене в бік — може куля? Обернувшись — пускаю в кут кілька „думдум“ з „кольта“. Хтось впав, замикаючи вагою тіла двері. У хаті, потемки, дзвеніла стрілянина і крики. Нарешті козак засвітив лямпу. Налічую шість трупів: п’ять штабовців і один холодноярець. Два козаки були ранені. Один в хаті, другий дістав кулю в плече у сінях. Задорого... Краще вже було пару бомб вкинути. За хвилину усвідомляю собі, що ранених є три. Прислухаюся, як у мене під одіжжю, біжить теплий струмок, розщепнувшись, вкладаю, як Тома невірний, пальці й витягаю їх зафарбованими на червоно. Десь під легенями запекло і замарудило. Оповідаю коротко Андрієви, що зайшов якраз до хати. Андрій бере лямпу і присвічує в сінях. За дверима лежав мертвий ад’ютант. Коло нього поблискував на землі мініятюрний „дамський“ бравнінґ. Андрій підняв те цацко і підкинувши зневажливо на руці, впхав мені у кишеню.

— Не мав чорт чим стріляти!.. Ну та твоє щастя... Як би почастував був тебе з нагана — то хіба на чотирьох тепер ходив би.

Маленька кулька, пробивши широкий шкіряний пояс і дублений кожух — не мала вже видно сили задалеко залізти. Між вбитими штабовцями був і лікар. На столі лежала його торба з медикаментами. Намотувати бандажів на маленьку дірку в боці не було потреби. Зайодиновавши, Андрій прикріпив на ній марлю пасками клейкого плястру. Чи від рани, чи від свідомости, що ранений, в голові макітрилося. Та не було часу звертати на те забагато уваги. По цілому селі лопотіла вже стрілянина. Лопотіла вона добрих дві години, аж поки у селі не залишилися самі трупи червоних. Було їх менше ніж ми сподівалися, бо не більш чотирьохсот. Останні, під покровом ночі, вивтікали на всі боки. Що найбільш нас злостило — це те, що поки наша піхота обсадила вулиці — втекла городами на поля майже вся кіннота. Гармати захопила, та на конях із гарматньою упряжжю, гарматники втекли. Та все таки бригада „внутрішньої служби“ — була на якийсь час унешкодливлена.

Ми мали із десяток убитих і дещо ранених. Найдорожче коштували нас будівлі й подвір’я, в яких боронилися гуртки латишів. Чи від випадкових, чи від свідомих червоних куль — загинуло трьох селян, в тому одна жінка. Були жертви й серед коров та коней у хлівах.

Світанком робимо у селі „порядок“. Трупи червоних вивезли до ліса. За побиті вікна, винагородили селян потрібними їм речами з червоного обозу. Гармати, ще до світа, розібравши, закопали івангородці: одну в хліві, другу під стіжок соломи.

Вирушаєм без Кваші, пошукати по селах решток бригади, їду на тачанці, прив’язавши до неї „сірого“. Рана турбує не дуже, та вже підвечір — кинулася гарячка, заболіла голова.

Другого ранку, зліквідували в якомусь селі групку червоноармійців, що втекла з Іван-города. Самі китайці. Приглядаюся з тачанки, за селом, як вони клякнувши, дійсно з фільософським спокоєм, самі підставляють голови під удар шаблі, витягаючи по гусячому шиї. Брала злість на тих покірних судьбі жовтих лицарів червоної зорі, що смерти не боялися, але заскочені несподівано на відпочинку в селі — піддалися без одного стрілу.

Крутимося поза-залізницею ще зо три дні. Рано підходимо до Бондурової, з іншого боку, ніж кілька днів тому виступили з неї. Ще кілометрів за три до села, відпросився у Чорноти поїхати наперед кіннотчик Микола Гуцуляк — галичанин, товариш Йосипа Оробка, що загинув весною під капітанівським лісом. Хотів „захопити“ кузню і перековати коня поки ще рушимо дальше, бо в Бондуровій затримуватися довго не збиралися. А що Гуцуляків кінь згубив підкову й почав підбиватися, а було відомо вже, що в Бондуровій ворога нема — пустив його Андрій не вагаючись.

Наближаємося кроком до села. Раптово затріскотіла в Бондуровій стрілянина. Поскакав вперед роз’їзд чорнолісців і вернувшись повідомляє, що в Бондуровій повно будьоновців. Тим часом із села виткнулася ворожа кіннота і вглядівши нас, почала розсипатися в лаву.

Розвертаємся і ми. Ізскочивши з підвід — побігли в лаву піші холодноярці. Тачанки, обернувшись — дали вогня з кулеметів. Червона кіннота, якої було із три сотки, побачивши, що не переливки — показала хвіст. Вриваємося за нею в село і гонимо якийсь час по кам’янській дорозі. Вернувшись до села, довідуємся про долю Гуцуляка. Кував коня коло кузні в бічній вуличці, як до села риссю в’їхав з кам’янської дороги полк будьоновців. Маючи відрізаний шлях до нас — Гуцуляк скочив на коня і почав утекати через городи до ліса. Будьоновці, що зауважили його ще