Джек Лондон - Мартін Іден, Джек Лондон

і гадки не допускав, щоб вона могла щось утямити в його творах. Внутрішня краса й сила його творів нічого не варті були в очах тих сотень тисяч, що розхвалювали Ідена та купували його книжки. Він був каліф на годину, авантурник, що забрався на Парнас, поки боги дрімали. Сотні тисяч люду читали його й шалено йому плескали з тією самою сліпою звірячою нестямою, з якою вони кинулись на «Ефемериду» Брісендена й роздерли її на шматки. Це вовча зграя, що лащиться до нього, замість того, щоб щиритись іклами. В одному Мартін був твердо певний: «Ефемерида» була незмірно вища за все, що написав він сам. Вона була незмірно вища за все, що він міг би коли-будь створити. То була епохальна поема. Яку ж вартість могла мати для нього пошана юрби, тієї самої юрби, що втоптала в багно «Ефемериду»? Він полегшено й задоволено зітхнув. Останнього рукописа продано, і скоро можна буде з усім цим покінчити.

 

РОЗДІЛ XLIV

 

 

Містер Морз зустрів Мартіна у вестибюлі готелю «Метрополь» і запросив його на обід. Чи зайшов він туди випадково, в якій справі, чи зумисне, щоб побачитися з Мартіном,- невідомо було, але друге припущення здавалося Мартінові ймовірнішим. В усякому разі його запросив на обід містер Морз, батько Рут, який відмовив йому від дому і розірвав його заручини з своєю дочкою.

Мартін не образився на містера Морза і навіть не глянув на нього звисока. Він поблажливо вислухав його, думаючи про те, що йому, певне, не солодко зараз почувається. Він не відмовився від запросин, тільки не обіцяв прийти напевне, а по цьому ще почав розпитувати про членів родини, особливо про місіс Морз і Рут. Ім’я колишньої нареченої він вимовив цілком вільно, природним тоном, хоч подумки й здивувався, що в душі у нього ніщо не ворухнулось і серце не забилося сильніше.

Мартін діставав тепер чимало запрошень на обіди, і деякі запрошення приймав. Дехто тільки задля того й знайомився з ним, щоб запросити на обід. А він дивувався щораз більше над тією дрібничкою, що поступово ставала чимось великим. Покликав його на обід і Бернард Хігінботем. Це вже приголомшило Мартіна вкрай. Він пам’ятав, що в ті дні, коли він сидів без крихти хліба, ніхто його на обід не запрошував. А тоді він так ослаб з голоду - справжнього страшного голоду! Тут був якийсь безглуздий парадокс. Коли він хотів їсти, нікому й на думку не спадало нагодувати його, а тепер, коли він міг купити собі сто тисяч обідів і втрачав апетит, кожне кликало його обідати. Чому це? Він нічим не заслужив такої уваги. Він лишився такий, як і тоді був. Усі його твори було написано ще в ті голодні дні,- коли містер і місіс Морз називали його ледарем та неробою і через Рут намовляли його стати за клерка в конторі. Ще й гірше, що вони ж знали, яку роботу він виконав. Усі його рукописи попадали до них через дочку, і вони їх, безперечно, читали. Це ті самі рукописи, що про них кричать тепер усі газети, і, тільки побачивши там його ім’я, вони зволили запросити його до себе.

Одне було певне: що Морзів не обходив ані він сам, ані його твори. Отже, вони кликали його не ради нього самого або його творів, а ради його слави, його становища в світі, а також - чом би й ні? - ради тієї сотні тисяч доларів, що він посідав. Буржуазне суспільство тільки за це й шанує людину; то чому ж саме до нього воно б мало поставитися інакше? Але Мартін був гордий. Його ображала така пошана. Він хотів, щоб люди цінували його самого і його праці, які, зрештою, були виявом його особистості. Так цінувала його Лізі. Для неї, власне, його твори не мали особливої ваги. Вона цінувала його як людину. Так само ставився до нього і Джіммі, слюсар, і всі його давні приятелі. Він пересвідчився в цьому ще тоді, коли жив з ними, пересвідчився й тепер на гулянці в парку. Його твори - то для них було байдуже. Вони любили його самого, Мартіна Ідена, доброго хлопця, і завше готові були постояти за нього.

Рут - вона теж полюбила його ради нього самого, це безперечно. Але буржуазні упередження виявилися в ній дужчі за кохання. Вона була проти його писання, і, головне, тому, що це не давало прибутків. З такого погляду критикувала вона його «Любовні сонети». Вона теж умовляла його стати на роботу. Правда, вона казала про «посаду», але це, кінець кінцем, те саме. Він читав їй увесь свій доробок - вірші, оповідання, статті. «Вікі-Вікі», «Ганьбу сонця»,- геть усе. А вона все одно умовляла його знайти собі роботу, піти працювати. Та хіба ж він не працював тоді, як віл,- недосипаючи, виснажуючись,- щоб тільки стати її гідним?!

Отак дрібничка та все росла й росла. Мартін був цілком здоровий, регулярно їв і багато спав, а проте дрібничка дедалі більшала й уже не сходила йому з думки. «Роботу ж було вже скінчено!» - безперестану снувалося в нього у голові. Він сидів напроти Бернарда Хігінботема за ситним недільним обідом над швагровою крамницею і ледве стримував себе, щоб не крикнути:

- Роботу ж було скінчено давно! Тепер ви навперейми годуєте мене, а тоді давали вмирати з голоду, виганяли з хати й кляли тільки за те, що я не йшов працювати. А роботу ж було скінчено давно, геть усю! Тепер, тільки-но я починаю говорити, ви змовкаєте на півслові, ловите кожну мою думку і шанобливо прислухаєтесь до моїх слів. Я кажу вам, що вся ваша партія гнила й продажна, а ви, замість того щоб образитися, потакуєте мені й признаєте мою слушність. А чому? Тому, що я став славетний. Тому, що в мене багато грошей. Зовсім не тому, що я, Мартін Іден, добрий хлопець і не дурний! Якби я сказав, що місяць зроблено із зеленого сиру, ви б теж погодилися, принаймні б не перечили, бо в мене є долари, цілі гори їх. А роботу, за яку мені платять, скінчено ж було давно, кажу я вам, ще тоді, як ви плювали на мене й топтали ногами!

Але Мартін не сказав цього. Невисловлена думка мучила його, завдавала невтримного болю,