Рафаелло Джованьолі - Спартак

храму. Вона вирішила увійти всередину. Храм був порожній, і, обійшовши довкола, Евтибіда збиралася вже йти, аж раптом помітила старого жерця. Грекиня підійшла до старого і розповіла йому ламаною латиною, що вона хотіла наповнити свою амфору водою із джерела при храмі, що вона — рабиня одного з місцевих землеробів. Її пан, довідавшись про наближення військ, утік і сховався в руїнах храму Януса у глибині долини, а там зовсім немає питної води.

Жрець, проводжаючи рабиню до джерела, де вона повинна була набрати води в амфору, розговорився з Евтибідою про сумні часи й погані наслідки війни. Евтибіда погоджувалася з ним і хитрими запитаннями та вигуками заохочувала балакучого священнослужителя.

— Так, благочестя тепер треба шукати в жінок, найчастіше воно живе в жіночому серці. Я тобі щойно сказав, що от уже двадцять днів, як із наших країв ніхто не приходив і не приносив жертв нашому богові… Це не зовсім так. Двічі тут була й приносила жертви дівчина, здається грекиня, з табору гладіаторів… така набожна, віддана богові й дуже гарна!

Очі Евтибіди зблиснули радісним вогником:

— Ох, — вимовила вона, намагаючись опанувати себе й придушити своє хвилювання, — ти говориш, що якась молода жінка приходила сюди з ворожого табору?

— Так, так, вона була у військовому вбранні, на перев'язі висів меч, і обидва рази її супроводжувала чорна жінка, от як ти… та бідолашна німа — їй за наказом пані відрізали язика.

Евтибіда зробила жест, що висловлював жах, потім сказала з напускною простотою й добродушністю:

— З ворожого табору… мій пан говорить, що вони наші вороги… навіть вороги — й ті вклоняються великим богам… Завтра ж я прийду сюди… до світанку… я так боюся гладіаторів… і якщо я не зможу вмовити мого пана надсилати дарунки славному Геркулесові Оліварію, тоді я сама принесу йому свій скромний дарунок.

Потитій похвалив її і обіцяв дівчині заступництво Геркулеса, а на прощання вказав їй стежку, що йшла від храму до улоговинки між двома пагорбами: нею буде легше спускатися й підніматися непоміченою.

Важко описати, з якою радістю поверталася в табір підступна грекиня. Серце її готове було вирватися з грудей. Вона знайшла такого союзника, про якого не могла навіть мріяти: продажність і жадібність жерця впадали в око, підкупити його було просто, і, можливо, за його посередництва вдасться знайти який-небудь таємний доступ до стін. Якщо не вдасться простромити груди Спартака, то принаймні, убивши його сестру, вона нанесе йому смертельний удар. Жрець і храм допоможуть їй у цьому.

Про це вона повідомила Крассу і попросила п'ять талантів. Скрофа видав їй цю суму.

Наступного дня Евтибіда знову вийшла з табору. Вона вела ягня, двох молочних поросят і несла чотирьох білосніжних голубів. Вона піднялася стежкою, зазначеною їй потитієм, до храму Геркулеса і прийшла туди за дві години до світанку. Понад годину вона чекала, поки потитій відкрив їй двері храму. Разом із двома служителями він радо прийняв дарунки бідної рабині.

Під час розмови з потитієм — його ім'я було Ай Стендій — Евтибіда між іншим повідомила, що завтра відвідати храм збирається її пан з багатими жертвоприношенням богові, якщо тільки не побоїться вийти з-під руїн храму, де він сховався. Якщо ж він не піде сам, то вона вмовить його це втішне доручення довірити їй. Наступного дня вона справді привела із собою робочого вола, навантаженого вином і зерном. Все це від імені свого пана вона приносила в жертву богові.

Евтибіда протягом п'яти чи шести днів відвідувала храм Геркулеса. Вона майстерно вивчала характер Айя Стендія й готувала його до тих спокусливих пропозицій, які мала намір йому зробити. Грекиня відкрила жерцеві, що вона не та, ким вона йому назвалася спочатку. Евтибіда пропонувала йому бути з римлянами й за римлян. Красс готовий щиро винагородити його та інших жерців, якщо вони вкажуть місце в стіні, через яке можна було б зненацька увірватися в місто.

Жрець був уже готовий до такої бесіди, одначе він удавано здивувався і вигукнув:

— То ти… Але ж ти так скидалася… Виходить, ти не рабиня-ефіопка?.. Грекиня… віддана римлянам?.. Ох і спритно ж ти прикидалася!..

— Це все воєнний виверт.

— Я не звинувачую тебе. Великі боги справедливо захищають римлян…

— Чи будеш ти сприяти планам Красса? — запитала грекиня, очі якої сяяли від радості.

— Намагатимуся… Наскільки зможу… що зможу… — відповів потитій.

Зрештою вони домовились: жрець обіцяв підійти під яким-небудь пристойним приводом до міста, заручитися підтримкою Мірци, коли вона знову прийде у храм, і разом із нею вирушити туди. Він додав, що йому відома тільки одна стежка, що веде через круті, стрімчасті схили до місця, де стіни майже розвалилися, і якщо гладіатори не встигли її як слід зміцнити, то тоді можна легко пробратися в місто.

Наступної ночі Евтибіда дізналася, що Ай Стендій вирушив у місто разом із Мірцою. Серце Евтибіди закалатало, її долали сумніви, вона то сподівалася на успіх, то боялася невдачі. Потитій повернувся надвечір і розповів, що те місце, де стіна розвалилася, доволі добре укріплене гладіаторами. Завбачливий полководець уже давно обстежив всі стіни і дав наказ зміцнити слабкі місця.

Евтибіда засмутилася, лаяла й проклинала кмітливість Спартака.

Довго сиділа вона, занурена у свої думки, і нарешті запитала в жерця:

— А Мірца… сестра гладіатора, коли збирається знову прийти в цей храм?

— Не знаю, — нерішуче відповів жрець, — може… вона прийде… післязавтра… На цей день припадає свято на честь Геркулеса, Антимахії.

— Ох, Юпітере, ти справедливий!.. І ти, Геркулесе, справедливий!.. Всі ви, о великі боги Олімпу, справедливі! — вигукнула грекиня. — Я помщуся ще жахливіше, аніж я мстилася йому дотепер. Нарешті це буде справжня, кривава помста!

— Що ти з нею зробиш… я не повинен… не бажаю знати… я хочу тільки одного — бути непричетним до цієї кривавої справи, не брати участі в убивстві, — лицемірно вимовив потитій, який вже отримав від грекині чимало подарунків.

— Правильно, — відповіла Евтибіда, — правильно. Отже, завтра вночі тут, у храмі, — додала вона,