Едуард Ісаакович Ростовцев - «Привид» не може втекти

— Пашка-Трактор, почасти Пєтухова.

— Ще?

— Більш ніхто.

— Гаразд, Палій. На сьогодні досить, — сказав Лежнєв.

Він викликав конвоїрів, і Палія вивели.

Вукалович і далі сидів мовчки.

— На що ви сподіваєтесь, Вукалович? — спитав генерал. — Це запитання не для протоколу — можете відповісти.

Проте Вукалович мовчав.

— Ви наївна людина, коли гадаєте, що ми без вашої допомоги не зберемо потрібних доказів, — сказав генерал. — Мовчите? Тоді я розповім, хто ви такий. У сорок другому ви з тюрми потрапили на фронт і при першій же нагоді перебігли до німців. У таборі були недовго, але встигли виказати чотирьох комуністів. Вашу заповзятливість невдовзі помітили, і вас приголубили абверівці. Як їхнього агента і провокатора ми з Лежнєвим знаємо вас особисто.

— Ви і Лежнєв не маєте права вести слідство в моїй справі, — сказав Вукалович. — Прошу присутнього тут прокурора взяти до уваги мою заяву. Генерал-майор Олійник і слідчий в особливо важливих справах Лежнєв давно ворогують зі мною і через те особисто зацікавлені в наслідках слідства.

— Заяву беру до відома, — усміхнувся Романенко, — і передам її генеральному прокуророві, який здійснює нагляд за цією справою. Однак не сумніваюся, що вашу вимогу буде відхилено. В наслідках цієї справи зацікавлені не тільки Лежнєв і Олійник. Думаю, немає такого юриста, який, узявшись до цієї справи, лишився б байдужий до її наслідків. А щодо ворогування, то кожна радянська людина має право вважати вас своїм особистим ворогом. Це, звісно, не означає, що прокурор згодиться на необ’єктивність слідства. Та поки що ніяких порушень кримінально-процесуального закону в діях слідчого в особливо важливих справах не бачу.

— Послухайте, Вукалович, — озвався Кулінич, який досі мовчав, — облиште своє позерство. Толку від нього не буде. Того, що нам відомо, цілком досить, щоб суд без найменшого вагання засудив вас до найвищої кари. Не кажучи вже про злочини, які ви вчинили до липня сорок третього року, у нас є докази, що ви й потім вели злочинницьку діяльність. У сорок четвертому, попавши під Бродами в полон — цього разу вже до нас, — ви назвалися українським націоналістом Сукманюком. Під цим прізвищем були засуджені і відбували покарання. Та наука, як то кажуть, пішла до бука. В п’ятдесят восьмому році ви злигалися з кримінальниками-рецидивістами і вчинили кілька пограбувань. Чорний, Макаров, Антоняк, Білоцерківський — під цими прізвищами вас розшукує міліція п’яти областей. Матеріали про вас, які ми маємо і які ще надходять, уже не вміщаються в шафі. Зрозумійте, що у вас лишився останній шанс.

— Який? — після деякої паузи спитав Вукалович.

— Дайте відповідь на одне запитання, — сказав Лежнєв.

— Тільки на одне? — посміхнувся Вукалович.

— Тільки на одне, — кивнув Лежнєв. — Хто такий «Привид»?

Вукалович потер долонею бриту голову, попросив закурити. Лежнєв дав йому сигарету, Винник — запальничку. Вукалович мовчав, поки не викурив сигарету. Старанно потушивши недокурок, поморщився від диму і тільки тоді сказав:

— Людина, яка вас цікавить, у суботу їде в Чехословаччину по туристській путівці.

Лежнєв і Кулінич перезирнулись.

— А чи не простіше назвати її прізвище? — сказав генерал.

— Боюся, що ви не повірите. Хоч як це дивно, але, крім його прізвища, я нічого не можу повідомити.

— А ви хочете, щоб ми повірили?

— Хочу… Зараз — хочу.

— Якщо ви справді збираєтесь допомогти нам, ми повіримо, — сказав Кулінич. — Що ж до підстав для затримання «Привида», то можете не турбуватися — вони в нас будуть.

Вукалович пильно подивився на нього.

— Митний огляд, обшук? Сподіваєтесь найти при ньому фотоплівку, брильянти?

— Припустімо.

— Що ж, бог на поміч, — посміхнувся Вукалович.

Він устав, характерним рухом в’язня заклав руки за спину.

— Стривайте, Вукалович, — зупинив його Лежнєв. — Я розумію ваші сумніви: прізвище саме по собі мало що дасть, а якихось доказів ви дати нам не можете. Так?

— Так, — погодився Вукалович.

Лежнєв підійшов до столу, висунув шухляду, дістав якийсь папір, показав його Вукаловичу.

— І все-таки гляньте на цей список. Скажіть, є в ньому «Привид»? Скажіть тільки «так» або «ні».

Вукалович переглянув список, повернув його Лежнєву.

— Його прізвища тут немає.

— Виходить, ваша інформація неправильна, — сказав Кулінич. — Якщо «Привида» в цьому списку нема, значить, він не їде в Чехословаччину.

— Іде. І саме в суботу, — вперто стояв на своєму Вукалович.

У суботу вранці по Наталю мав заїхати Винник — вони збиралися на аеродром, звідки відлітала до Чехословаччини група туристів. Лежнєв був певен, що з цією групою спробує дременути за кордон і «Привид». Як здогадувалася Наталя, його впевненість грунтувалася не тільки на свідченнях Вакуловича.

О 10-й годині по Наталю приїхала машина. Але приїхав не Винник, а генерал Олійник, з яким вона познайомилася вчора після допиту Вукаловича. Наталя пригадала, як Олійник, потискуючи їй руку, сказав:

— Я впізнав би вас — ви дуже схожі на батька.

Він хотів додати ще щось, та Лежнєв — Наталя це помітила — зробив йому якийсь знак. У Наталі склалося враження, що Лежнєв і Олійник щось приховують од неї. Ось і тепер, зайшовши в квартиру, Олійник поводився досить незвичайно: почав роззиратися, наче хотів щось знайти, потім спитав, де Ірина Дмитрівна. Вона була в поліклініці. Олійник поцікавився, де й на якій посаді вона працює, сказав, що пам’ятає її, але на запрошення прийти до них увечері, коли мати буде вдома, відповів ухильно.

Уже в машині, ніби між іншим, спитав, чи Ірина Дмитрівна одружена.

Аеропорт зустрів їх ревінням і свистом турбін, теплим вітром, який звихрював пилюку біля крайки льотного поля, голосами дикторів. У залах із скляними стінами було прохолодно. Сонячне проміння затримувало зовнішні навіси і козирки.

Наталя і Олійник пройшли до кабінету начальника контрольно-пропускного пункту. Там уже були Лежнєв, Кулінич, Винник. Біля великого