Василь Биков - Круглянський міст

як випити. При тому, що грошей уже набралися повні кишені, декілька пачок «зайців» він залишив у тумбочці, укутавши газетою. І ніхто їх не вкрав. Мабуть, грошей у них вистачало. Зате бракувало часу, щоб їх реалізувати, ізоляція була чудова. Мовби у в’язниці. Мабуть, то була їхня плата за ситий добробут і некурну працю. Плата волею. Ну, але що зробиш — на цьому світі за все треба платити. Заплатить і він.

Одного разу вранці їх вишикували в спортзалі, всіх чоловік тридцять, що були тепер ядром групи «Альфа», як їх уже називали. Казали, що поки що тридцять, але буде триста, бо треба міцнити щит і меч керівника держави. На тому шикуванні з самого початку були чи не всі їхні начальники разом з головним полковником — огрядним бугаєм, що зверху форменого кітеля носив шкіряне пальто — для маскування. Врешті, так тут ходив не один він, а й ще декотрі, теж маскувалися, чи що? Вони, може, з годину простояли в строю, начальники все оглядали виправку і підкомірці, і чистоту взуття, і чи всі добре поголені. Ніхто не казав нічого, але вони почали здогадуватись, чи не заявиться до них сам? І справді — товстий гримнув команду, і з головного входу показався він. Цього разу він також був у камуфляжі, новенькому, акуратному, який добре пасував до його спортивної статури. Негучним, якимсь теплуватим, майже хатнім голосом він дозволив «вільно» і підійшов до правого флангу, де стояли найдовгов’язіші, фізично найбільш накачані хлопці, почав з усіма вітатися за руку. То було щось нове — щоб великий начальник вітався з кожним у строю окремо. Вони всі, мов зачаровані, шалено вглядалися в його хитрувато-усмішливе обличчя, в якому тепер не було й сліду від його недавньої телевізійної суворості — були тільки теплота і співчуття. Коли черга дійшла до Ступака, здалося: він з якимось особливим почуттям зирнув у Ступакові очі, ніби продивляючись в самий глиб душі. Потиск руки був дужий, Ступак відповів таким же, і відчув, що він задоволений. Порукалися, як належить, — по-чоловічому. По-військовому. Бо тепер обидва були військові, хоч той і походив з міліціонерів. Правда, тепер уже і Ступак також.

Обійшовши стрій, він став на середину зали і почав промовляти. Говорив негучно, тихим хриплуватим голосом і, стоячи за п’ять кроків од Ступака, здався йому зовсім не молодим, швидше підстаркуватим і стомленим. А говорив про те, що дуже сподівається на свою службу безпеки, до якої вони мають честь належати, що вона — головна його підпора, для них він не пошкодує нічого і буде піклуватися про кожного, як рідний батько. Якщо в кого є будь-яка потреба, хай іде просто до нього і розказує — він зробить усе. Бо він їх усіх любить, як батько любить синів, що в нього більше нікого нема, крім них, хлопців безпеки, та ще народу, який обрав його на найвищий пост. Що народ — головна його турбота і головна любов, особливо такий народ, як наш, який вічно бідує в нужді, страждає протягом всієї історії, що це він знає як професіонал-історик. Що цей народ заслуговує на кращу долю, ніж та, яку йому вготували зрадники-націоналісти, всі ці позняки, шарецькі та карпенки, які давно запродалися ЦРУ та іншим закордонним спецслужбам і тепер розробляють найхитромудріші плани, щоб фізично знищити його і залишити сиротою любий білоруський народ. Тому велике сподівання на них — честь його безпеки, в руках якої його життя і майбутнє народу.

Ступак за життя чимало переслухав різних агітаторів-пропагандистів, у тому числі в армії, і ніколи не сприймав їх серйозно, завжди слухав хіба одним вухом. Не хотілося вірити й цьому. Але якась уперта сила помалу-помалу, а таки діяла на його свідомість; натиск і щирість міркування почали доходити до його розуміння. Найперше якось немов мимоволі само собою хотілося в те повірити. Так щиро було все сказано, що з’явилася співчутлива думка: справді, як нелегко бути керівником такого масштабу, як небезпечно й відповідально.

З цією думкою-почуттям Ступак і стояв у строю, трошки ніби задумавшись, як почув, що промова перейшла на афганську тему, і аж здригнувся, коли той, позираючи в його бік, промовив:

— Вон пусть скажет Саша Ступак, он участник, отмеченный наградами. Он на своих плечах вынес груз дружбы с братским афганским народом..

Почуття здивування кольнуло Ступака — диви ти, він знає! Знає про Афган, навіть називає його по імені, чого в Ступака не траплялося навіть у війську, навіть у Афгані. Незвичайна, дивовижна людина, зніяковівши, думав Ступак. Не сказати, одначе, щоб ті теплі слова порадували його, — збентежили, це точно. І він, замислений, пішов до курильні, коли все скінчилося і стрій розпустили. Він нічого не міг нікому сказати про свої враження від тієї зустрічі, та тут ніхто й не говорив про неї нічого, всі затаєно мовчали, тільки начебто пильніше приглядалися один до одного, ніби випробовуючи: ну що? Ну як? Були то лише мовчазні питання без відповідей.

Несподівано настав момент, про який Ступак стільки передумав колись, до якого весь час мимовіль готувався. Трапилось, як і багато що в його житті, раптово, зненацька, найбрутальніше.

Вранці, ще до сніданку, під їхню лісову домівку підкотили відразу три чорні «ландровери», в які порско, наче миші в нори, шаснули їх строкаті постаті зі своїми новенькими, ще пахучими від мастила «узі». Під команди незнайомого підполковника в шкіряному пальто хутко під’їхали до прохідної номерного заводу на міській околиці, який недавно ще був «поштовою скринькою»; відразу заїхали в двір і вивантажилися біля будинку заводоуправління. Тут живо розбіглися двома шерегами впоперек східців, утворивши неширокий, але й не вузький коридор до дверей, і застигли. Інші, що приїхали раніше, були вже всередині. Всі мовчали, втім Ступакові стало зрозуміло, що вони забезпечували приїзд самого. Ступак вільно стояв на другій знизу приступці і думав, що те саме, що володіло ним стільки часу, здається, врешті, наблизилося впритул. Нарешті він дочекався можливості, про яку стільки передумав, до якої прагнув. Ріжок автомата був повний патронів, сам автомат на грудях у повній готовності. Не вистачало хіба останньої краплі рішучості. Але чому? Хіба що-небудь було їм не осмислено, чи щось з’явилося нове?

Щось усе ж він не встиг додумати, щоб остаточно наважитись, коли до приступок несподівано підлетів один міліцейський «мерседес» з