Михайло Шолохов - Тихий Дін

Григорій з голоса, з хижого трепету ніздрів пізнав, що говорить він серйозно.

— Дикий ти і дивак,—сказав Григорій, уважно оглядаючи обличчя Чубатого.

— В тебе серце шупле. А бакланівський удар знаєш? Диви!

Чубатий вибрав у палісаднику престару березку, пішов

просто на неї, горблячись, націляючись очима. Його довгі, жилаві, непомірно широкі в п'ястях руки висіли непорушно.

— Диви!

Він поволі заносив шаблю і, присідаючи, враз із страшною силою кинув косий помах. Березка, стята на два аршини від прикорня, падала, чіпляючись гілками за голі рами вікон, дряпаючи стіну будинку.

— Бачив? Учись. Бакланов отаман був, чув? Шабля в нього була, на кінці живосрібло залите, підносити важко її, а рубоне коня—надвоє! Отож!

Григорій довго не міг засвоїти складну техніку удару.

— Дужий ти, а рубати дурень. Ось як треба,—вчив Чубатий, і шабля його в косому зльоті разила ціль з страшелез-ною силою.

— Людину рубай сміливо. М'яка вона, людина, як тісто,— навчав Чубатий, сміючись очима. — Ти не думай, як і що. Ти — козак, твоє діло — рубати не питаючи. В бою вбити ворога — святе діло, за кожного убитого скидає тобі бог і ріх, як і за гадюку. Тварину без потреби не можна губити, — теля, скажімо, або ще що, — а людину нищи. Погана вона, людина... Нечисть, смердить на землі, живе, мов би гриб* поганка.

На заперечення Григорієві він насупився і вперто замовк.

Григорій із здивованням помічав, що Чубатого безпричинно бояться всі коні. Коли підходив він до конов'язі,—коні щулили вуха, збиваючись в одну купу, мов би звір ішов до них, а не людина.

Під Станиславчиком сотня, наступаючи на лісистій і грузькій місцевості мусіла спішитись. Коноводи брали коні і від'їжджали в долинку під захист. Чубатому випало коноводити, але він відмовився категорично.

— Урюпін, ти чого, суче вим'я,'виколошуєшся? Чому не береш коні? — налетів на нього чотовий урядник.

— Вони мене бояться. їйбогу!—запевнював той, таячи постійний смішок в очах. Він ніколи не був коноводом, із своїм конем поводився ласкаво, плекав його дбайливо, але завжди помічав Григорій, що скоро хазяїн підходив до нього, за звичкою не рухаючи притиснутими до стегон руками, по спині коня хвилею ішов дріж; кінь непокоївся.

— Ти скажи, угоднику, чого тебе коні полохаються?— спитав якось Григорій.

— Хто зна,—знизав Чубатий плечима,—я їх жалію.

— П'яних з духу чують, бояться, а ти тверезий.

— В мене серце тверде, вони чують.

— Вовче в тебе серце, а мо' й ніякого немає, камінчик замість нього закладено.

— Може бути,—охоче погоджувався Чубатий.

Під містом Кам'янка-Струмилове вся 3-я чота з чотовим офіцером виїхала в рекогносцировку: напередодні чех-пере-кинчик оповістив— командування про дисльокацію австрійських частин і передбачуваний контр-наступ по лінії Горші-Став-ницький,—треба було весь час спостерігати дорогу, якою передбачали пересування ворожих частин; для цього чотовий офіцер залишив на узліссі чотирьох козаків з чотовим урядником, а з рештою поїхав до черепичних дахів якогось висілка, що виднівся за узгір'ям.

На узліссі, коло старої шпичастої каплички з іржавим розп'яттям, залишилися Григорій Мелехов, урядник, козак з молодих Силантьєв, Чубатий і Михась Кошовий.

— Спішуйся, хлопці,—наказав урядник.—Кошовий, одведи коні он за ці сосни,—так, он за ці, що буйніші.

Козаки лежали під поламаною засохлою сосною, курили; урядник очей не відривав від бінокля. Кроків за десять від, них хвилювалось, висипаючись, незібранежито. Виложене вітром колосся горбилося й сумно шаруділо. Півгодини пролежали козаки, перекидаючись лінивими фразами. Десь

праворуч від міста неугавний коливався гарматний гуркіт. Григорій підповз до хліба і, вибираючи повні колоски, обминав їх, жував чорстве, перестояле зерно.

— Мов би австрійці! — півголосом скрикнув урядник.

— Де?—стрепенувся Силантьєв.

— Онде з лісу. Правіш дивись!

Купка вершників виїхала з-за далекого переліску. Зупи-. нившись, вони розглядали поле задалеко вип'яченими мисами лісу, потім рушили в напрямку до козаків.

— Мелехов!—покликав урядник.

Григорій поповзком дістався до сосни.

— Підпустимо ближче й пальнемо. Готуй ґвиитівку, хлопці!—схвильовано шепотів урядник.

Вершники, забираючи праворуч, їхали ступою. Четверо лежали під сосною мовчки, дух тамуючи.

— ...аухт, капраль!—донесло вітром молодий гучний голос.

Григорій підвів голову: шість угорських гусарів, в гарних,

розшитих шнурками куртках їхали купкою. Передній, на вороному великому коні, держав на руці карабін і не голосно, басовито, сміявся.

— Крий!—прошепотів урядник.

"Гу-гу-гак!" — гукнув випал.

"Ака-ка-ка—как-ак!"—загавкала ззаду луна.

— Чого ви? — перелякано крикнув з-за сосен Кошовий і по конях:—Трррр, проклятий! Сказився! Тю, чорт!—голос його прозвучав тверезо-голосно. Хлібами скакали, розбившись розстрільнею гусари. Один