Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

– А що потім… Помирилися та й жити почали, – повільно відповів Джовба. – Адже від своєї судженої нікуди не дінешся.

– А бабуня? – здивовано поцікавився Макар. – Коли ж із бабунею зустрілися?

– Ти що пеньок, Макарчику?

– Тож бабуня – та сама Катерина?!? – Макар невпевнено подивився на діда. – Наша ба-а-буня?! – Уже зовсім роз-гублено протягнув він. – Вона ж і голосу ніколи не підвищує.

– Бабуня Катуня! Саме вона. Якщо не зважати на прожиті роки. – Федір Корнійович хотів ще щось додати, подивився на онука, зам’явся, показав кисет. – Це її… Ще нареченої…

– Пеньок-пеньок, – забубонів хлопець, виправдовуючись. – Хіба винний? Усі кличуть бабуня… Ну ще Тарасівна! Навіть ти, діду, не називав інакше.

– Не виню тебе, онуку. Це ти вибач, що вивернувся перед тобою, немов куций зі шкіри вистрибнув… Дуже тяжко на душі. Недарма кажуть, що радість, як і лихо, поодинці не ходють…

– А ще що трапилося, діду? – тільки зараз до Макара дійшло, що зітхання й злива слів старого стосувалися не лише його.

– Бабуня ж наша, – старий задихнувся, знову покрутив шиєю, розстебнув ще один ґудзичок на комірі, але його голос так і не набрав сили; слова виривалися сиплі, з паузами. – Після суду… Як тебе повели… Стала нерухомою… Правою половиною… Суль-суль…

– Інсульт! – Поправив і водночас перебив Макар діда.

– Во-во, онуку. Так і доктори інсулять. Прямо в залі суду й зінсулилася… Звідтіляль і в лікарню звезли…

– Оклигає, діду! Ось побачиш – оклигає, – уперше за час побачення арештант заговорив із запалом, очі його заблищали, ожили.

– Повинна б. Протягом життя ніколи не скаржилась. Завжди на ногах. Лише у війну після загибелі когось із дітей скрикне, потримається за голову, збреде кудись на півдня й знову в строю… І жодної розмови більше. Жодної сльозинки… Дивися, Макарчику, доки папери ходитимуть туди-сюди – кріпися. Не спозорь чоловічої гідності й роду нашого. Найпізніше – до весни повернешся, так і захисник баяв.

Вирішивши, що найголовніше вже сказано, наглядач виразно покашляв біля дверей. Він і так зробив послаблення – час побачення давно минув. Старий і хлопець поглянули на чужинця, підвелися разом, дійшли до відчинених дверей, але на порозі затрималися.

– Дивися, Макарчику. Там совісті не загуби. ТАМ, ТАМ, – повторив дід, махнувши ключкою кудись убік.

– А можливо, тепер совість мені не потрібна, – не дивлячись на діда і сам не знаючи навіщо, прохрипів Макар.

– Усе-таки пеньок ти в мене, Макарчику! Чого навчав роками? Для чого сьогодні себе вивертав? – загудів старий, і голос його з кожним словом міцнів, звучав впевненіше, хоча з болем і тугою. – Виходить, вигодував, виростив, а душу не вклав?! Вигнало за двох, а ще зовсім бата…

Федір Корнійович помовчав, думаючи про щось своє, безнадійно махнув рукою. Бата! Макар знав: у діда це найласкавіше слово. У всій окрузі не почуєш такого. У нього багато незрозумілих, нетутешніх слівець…

Відвідувач підвівся, тяжко сперся на ключку, обійняв Макара й засипів:

– А про всяк випадок – пам’ятай: головне в житті – завжди й скрізь залишатися людиною. Тому там… ТАМ… ТАМ… – Старий хотів ще щось додати, але захрипів, закахикався й квапливо відвернувся, прикрив обличчя долонею.

Макар пішов… А коли озирнувся – дід стояв посередині коридору, підпирав сукуватою ключкою підборіддя й дивився йому вслід. Таким діда і згадував усі ці довгі роки: високий, ледь згорблений, кошлатий, на трьох ногах…

Долинув тихий стогін. Шерех. У кривавих відблисках багаття з темряви виступила понівечена подоба людського обличчя. Проф обережно торкався пальцями щік, носа, розпухлих губ, плечей, грудей і незрозуміло мукав, випльовуючи зуби.

– А-а, вчена вошо? Живуча… – Макар підскочив. Згадуючи діда, зовсім забув про Профа. Не знав, що самому робити. А тут ще цей виродок.

– Макаре, Макаре-е-е, – тривожно затяг Проф, намагаючись відсунутися від брили, що нависала все ближче. – Що хочеш, Макаре! Тільки жити…

– А він? – Джовба простягнув руку убік плаща.

– Він сам наштрикнувся на перо, – заквапився Проф.

– Наштрикнувся?! Гнидо…

– Ні, ні, Макаре, – затуляючись рукою, хрипів Проф. – Маестро все одно пропав. Бачив – запсихував. А псих, що хочеш викине. Під час втечі псих – тягар.

Вогонь за спиною приховував вираз обличчя й очей хлопця; над Профом нависла величезна темна брила, і якщо зірветься… Пахан раптом обхопив руками чоботи Макара.

– Сам не знаю, як пришив. Із голодухи… Потьмарилося… Терпець урвався. Усе, що хочеш, тільки жити. Жити…

– Жити! – Юнак стусаном відкинув Профа. – А друг, що дорожчий за брата?

– Скажи я слово, і Маестро… Та він би тебе… – хрипів Проф у відповідь. – Його вибрав… Сам знаєш, у втечу завжди «корову» беруть. Без «корови» розумні люди не тікають. Ще в таборі його вибрав, коли надумав кігті підірвати. Не лише для себе вигадував…

– Не для себе… – задихнувся Макар.

Схопив Профа за ватник, поставив на ноги й замахнувся. Відлетівши до багаття, той звалився на землю. Лежав мовчки. Не рухався. Вдивлявся в дикі очі Джовби й розумів, що зараз йому виносять вирок…

– Г-г-га-а-деня-я-я, – засичав Макар, крокуючи вперед.

– А ти-и-и! Чим ти-и-и кращий від мене?! – заверещав Проф. – Я! Я пришив Маестро. Так-так! Пришив за законом! За законом втечі! Тепер що?