Скотт Ферріс - Інґа

Джо-старший був безутішним і зачинявся в своїй кімнаті цілими днями, але найбільше трагедія вразила Джека. Він все своє життя провів рівняючись на брата, а тепер це мірило зникло. Крім того, хоч батьки і почали віддавати належне чеснотам Джека, їхні сподівання і мрії завжди пов’язувалися із Джо-молодшим. Як зазначала історик Доріс Кернс Ґудвін, Джо-молодший виступав своєрідним щитом для молодшого брата, який відтак міг доволі вільно не відповідати очікуванням родини. Пройде певний час, і ці очікування важким тягарем ляжуть на плечі Джека.

Перед смертю Джо-молодшого Кік написала Інзі, розповідаючи, яка вона щаслива з Біллі, і додаючи з типовою неповагою до титулів: «Моє нове ім’я, хоч і необов’язкове — маркіза Гартінґтонська. Ну, чи мені не пощастило?» У своєму попередньому листі Інґа привітала Кік з тим, що та пішла за покликом серця і побралася з Кавендішем — послання підтримки, яке Кік була «дуже рада» отримати. Кік зі свого боку привітала Інґу з новим життям голлівудської колумністки, але благала її стати закордонною кореспонденткою, щоб вона могла приїхати у Лондон і побачити Кавендіша. «Він сором’язливий, але, гадаю, тобі сподобається», — сказала Кік{827}.

Кік обережно підняла тему Джека, хоча з тональності всіх її листів видно, що вона, як і Інґа, була впевнена, що подруга вже ніколи не буде з братом. Кік зізналася Інзі, що «вперше за кілька місяців розревілася», коли Джек написав їй листа, в якому підтримав рішення вийти заміж за Кавендіша, і сказав, «звісно, ти знаєш, що я люблю тебе найбільше в усій родині»{828}.

Як і з багатьма іншими нареченими війни, щастя Кік, однак, тривало недовго. Через військові обов’язки Кавендіша вони з Кік провели разом усього шість тижнів з чотиримісячного шлюбу. Німецький снайпер убив майора Колдстрімського гвардійського полку Кавендіша у Бельгії десятого вересня 1944 року — менш ніж за місяць після загибелі Джо-молодшого. Не дивно, що 20 вересня у своєму щоденнику нещасна Кік записала: «Так завершується історія Біллі і Кік… Життя жорстоке»{829}.

Інґа могла вважати себе кепською світською колумністкою, але видавці різних газет ПАГС, очевидно, думали, що вона чудово справляється, бо колонка Hollywood Today продовжувала виходити у тій самій кількості видань, як і за часів Шейли Ґрем. У березні 1944 року ПАГС скористалася своєю можливістю продовжити контракт Інґи на рік.

Голлівуд подобався Інзі. Вона спростувала його загальноприйнятий імідж вертепу, заявивши: «Тут не превалюють пияцтво і розпуста». Натомість Голлівуд був відносно «невеликою спільнотою… в якому кількість талантів на сантиметр квадратний перевищувала всі інші місця світу»{830}.

І Голлівуд любив Інґу. Вона щедро роздавала похвали, а рішення не копирсатися, на відміну від Гоппер, Парсонс і Ґрем, у брудній білизні і не руйнувати кар’єри, принесло їй дружбу більшості голлівудських зірок. Її м’який характер і вражаюча краса особливо подобалися провідним акторам, які, порівнюючи Інґу зі своїми зірковими партнерками у фільмах, віддавали перевагу саме їй. А ті жінки були одними з найкрасивіших у світі.

Актор Вінсент Прайс, щойно завершивши зніматись із прекрасною Джин Тірні в «Лаурі», підписав своє фото для Інґи: «Що написати комусь, ким щиро захоплюєтеся і кого вважаєте найвродливішою жінкою світу?» Джозеф Коттен, який перед тим грав у «Газовому світлі» з Інґрід Берґман, назвав Інґу «моєю коханою дівчиною», а Турхан Бей — зірка «Алі Баби і сорока розбійників», чиєю партнеркою була Марія Монтес, зізнався Інзі: «Мої тіло і душа — ваші»{831}.

Інґа не прийняла ані тіла, ані душі Бея, і не хотіла зустрічатися з відомими акторами, хай якими красенями вони були б. У неї склалися особливо теплі стосунки із Уолтером Піджеоном, але вони були платонічними. Інґа мала надзвичайний дар відшукувати талант і потенціал, проте коли настав час закохатися, обрала зухвалого, красивого молодого нью-йоркського хірурга-єврея ВПС Уїльяма Дж. Кейєна. У цьому романі був нюанс, який відновив занепокоєння Ольги, що її доньці пороблено, якщо йдеться про чоловіків, — Кейєн теж одружений.

Батько Кейєна був ілюстратором книжок і журналів, але син у 14 років вирішив стати лікарем, коли побачив, як помирає його бабуся. «Більше ніколи в житті, — згадував Кейєн у мемуарах, — я не буду безпорадним і байдужим, якщо хтось, кого я любив, опиниться у крайній скруті»{832}. Кейєн після школи вступив до Гарварду, де стикнувся з типовим для тих часів антисемітизмом (хоча не був релігійним), а потім закінчив факультет лікарів і хірургів у Колумбійському медичному коледжі.

У 1941 році Кейєн одружився з Памелою Ґордон-Гоулі — життєрадісною донькою відомої британсько-американської театральної актриси Ґертруди Лоуренс. Незабаром після Перл-Харбора Кейєн записався у військову авіацію, але дістав дозвіл відкласти службу в регулярних військах, поки не завершить річних курсів підвищення кваліфікації хірургів, під час яких він започаткував новаторський спосіб лікування раку.

У вересні 1943-го Кейєн отримав наказ розпочати службу в місці, що розташовувалося за кілька кварталів від його дому дитинства. Він мав стати лікарем супроводу структурного підрозділу Товариства надання допомоги військовим, який займався постановкою п’єси Мосс Гарта «Крилата перемога», — історії учнів-пілотів військово-повітряних сил США. Тоді було звичним використовувати досвідчених військових в індустрії розваг, шоу чи фільмах, покликаних підняти моральний дух нації і заробити гроші.