Тамара Крюкова - Зоряний лицар

— Що я можу для тебе зробити? — повторив хлопчик.

— Довідайся, як мені повернутися… — Марика хотіла сказати «додому», але щось втримало її, і замість цього вона сказала: — туди, звідки я приїхала.

Рада острова проходила у великому залі Священних печер. Цей дивний витвір являв собою гармонічне поєднання природи й магії. Зал був у вигляді величезної сфери з гірського кришталю. Високу баню підтримували дев’ять прозорих колон, увінчаних ніжно-рожевими квітками лотоса, у серцевинах яких мерехтіли букви. Разом вони становили слово РІВНІСТЬ.

Знизу колони були винно-бордовими. Кожний кристал випромінював внутрішнє сяйво, ніби там причаїлося сонце. Знизу вверх відтінки кристалів світлішали, ставали більш ніжними. Здавалося, що під банею завжди світанок, зате підлога була чорна, як безмісячна ніч. Натерта до блиску, вона нагадувала дзеркало. В центрі залу горів незгасимий вогонь. Відблиски полум’я множились на гранях кристалів, створюючи враження, що баня іскриться.

Тут не було ні стільців, ні лав. Важливі справи на Раді завжди обговорювалися стоячи. Маги-правителі зайняли місця навколо вогню. Кожен мав свою магію: хто білу, хто чорну. Але тут усі були рівні. Лише верховний чарівник однаково добре володів обома видами магії. Споміж інших його виділяв посох. Він мав право останнього голосу, але ніколи не приймав остаточного рішення, перш ніж не вислухає інших.

Члени братерства були одягнені в парадні білі мантії, а їхні відбиття у дзеркальній підлозі були темними, як одвічне нагадування про двоїсту природу всього сущого. У всякого предмета і явища є світлий й темний бік. Наділені владою повинні завжди пам’ятати про це й бути безсторонніми, щоб зуміти зберегти рівновагу, бо порушення балансу неминуче призводить до катастрофи.

Верховний маг острова, Агриппа, стояв перед важким вибором. Він завжди намагався правити мудро й справедливо, не віддаючи переваг і симпатій. Навіщо ж доля послала йому таке випробування? Невже йому доведеться знести ганьбу й передати посох верховного мага жінці? Агриппа не тримався за владу. Роки правління не запаморочили його розуму, як трапляється із багатьма сильними світу, які починають вірити, буцім можна втримати воду на розкритій долоні. Верховний чаклун смиренно збирався у визначений строк передати кермо влади спадкоємцеві, але теперішньому обранцеві, а не якомусь дівчиську без роду й племені. Якщо доля вирішила посміятися над ним, то він приймає виклик.

— Сьогодні ми зібралися на Раду з важким серцем, — почав Агриппа свою промову. — Десять років тому ми припустилися страшної помилки, передавши знак острова не тій дитині. Ми сподівалися стерти це прикре непорозуміння з пам’яті, але серед нас опинився відступник. Наш побратим Зосим, всупереч домовленості, скріпленій клятвою братерства, розшукав самозванку й привіз її на острів, тим самим зазіхнувши на закон.

Агриппа вказав пальцем на Зосима, і всі погляди звернулися на звинуваченого побратима.

— Брате Агриппо, до сьогодні ти завжди міг відрізнити причину від наслідку. Не я шукав дівчинку, вона сама зробила крок назустріч нам. Я був першим, хто її помітив, але на моєму місці міг опинитися кожен з нас. Загублена пройшла випробування вогнем. Рано або пізно доля привела б її до нас. На світі не так багато некромантів, щоб на острові не помітили появи нової безсмертної, — спокійно заперечив Зосим.

— Брат Зосима правий, — підхопив куций, лисуватий Гурій. Він був нижчий на зріст від своїх побратимів, тому намагався компенсувати фізичну ваду сварливою вдачею.

— Я теж так вважаю, — в один голос підтримали Гурія Марлен і Саватій.

— Ваші слова справедливі, і я приношу вибачення братові Зосиму, — спокійно мовив Агриппа.

Він умів визнавати свої помилки, за що інші маги його поважали. Але не тільки це дозволило йому впродовж багатьох років очолювати острів Гроз. Агриппа був вправним дипломатом і добре відчував настрій інших. Зараз він зрозумів, що припустився помилки, обвинувативши Зосима, і міг втратити союзників.

— Не Зосим винен у тому, що острову загрожує хаос, який набув вигляду маленької дівчинки, — незворушно продовжував верховний маг. — Ми помилилися, подарувавши їй знак острова, але, виявивши милосердя, ми помилилися двічі. У нас є обранець, він старається і робить успіхи. Ми завинили перед ним, і нашим обов’язком є допомагати йому, а не створювати перешкоди.

— Азар старанний учень, але йому бракує іскри. Часом мені здається, що він не пройде посвяти, — із сумнівом похитав головою Ксанф, найзагадковіший з усіх чарівників. Середнього зросту, ні худий, ні товстий, на перший погляд, він був непримітний. Та якби хтось спробував описати його зовнішність, то зіткнувся б із непосильним завданням. Ксанф завжди був різний. Щохвилини риси його обличчя невловимо змінювалися, і не можна було сказати, молодий він чи старий, гарний чи потворний.

Підбадьорений братньою підтримкою, Зосим виступив упевненіше:

— Говорячи про нашу провину перед обраним, брате Агриппо, ти забуваєш, що перед Загубленою ми так само завинили. Ледве прийнявши у братство, ми негайно зреклися її. Чому б не дати їй можливість показати себе? В її жилах тече королівська кров.

— Але це не робить її хлопчиком. Саме поняття «верховна чарівниця» звучить безглуздо. Немислимо, щоб нами керувала жінка, — обурився Авдій, права рука Агриппи.

Маги-правителі підтримали його дружним гулом, а Агриппа іронічно додав:

— Називай речі своїми іменами, брате Авдію. Не жінка, а десятирічне дівчисько.