Джеймс Віллард Шульц - Ловець орлів

їм на очі. Тут, на цьому березі річки, ми залишимося до завтрашньої ночі. До того часу вороги підуть, а ми повернемося по казанок.

Так ми й зробили. Ніч ми провели в кущах біля самої річки, а ввечері переправились на другий берег, потайки увійшли в гай і підповзли до решток нашого багаття.

— Мій диво-казанок зник, — прошепотіла Суякі.

Але мені було не до казанка. Ще раніше, ніж вона виявила пропажу, я вже знав, що казанка ми не знайдемо. Вітер, розвіяв попіл від багаття, і я здалеку помітив тліючі жарини. Певно, хтось був тут зовсім недавно. Біля багаття лежали купкою потрощені кістки оленя, а коло них — маленька паличка, якою виймали кістковий мозок.

— Тут був тільки один чоловік, — сказав я.

— Ти звідки знаєш? — здивувалась Пітакі.

Показавши купку кісток, я пояснив:

— Один чоловік підсмажував ці кістки і їв мозок. Якби їх було кілька, кожен дістав би свою частку, і тоді кістки валялися б усюди навколо багаття.

— Чи не однаково, скільки тут було людей? — мало не плачучи, перебила мене стара Суякі. — Я знаю лише, що вони забрали мій чудесний казанок.

— Брате, я дуже голодна, — озвалась Пітакі. — Чи не можна підсмажити м’яса й попоїсти?

Я також про це думав. Усі ми дуже зголодніли, бо з учорашнього дня нічого не їли. Може, чоловік, що побував біля багаття, досі ще чатує поблизу, але голод робив своє.

— Розведіть багаття і засмажте чим більше м’яса, — сказав я жінкам, — а поки ви готуватимете їжу, я повартую.

Я відійшов від багаття і сховався за деревами, тримаючи напоготові рушницю. Опустилась ніч; полум’я освітлювало стовбури дерев і землю біля багаття, а далі наче причаїлися чорні тіні — у темряві я нічого не міг розгледіти. Мені було тривожно на серці; я пильно вдивлявся в темінь, прислухався, чи не трісне де суха гілка, чи не почуються кроки ніг, узутих у мокасини. Я вирішив стріляти, як тільки майне чиясь тінь, а потім кинутися вперед і використати рушницю як кийок.

Довго стояв я на варті. До мене донісся запах м’яса, і я відчув гострий голод. Я бачив, як моя сестра перевертав шматки м’яса, й знав, що вечеря скоро буде готова. І раптом я здригнувся: з лісу вискочив кріль, перетнув освітлене коло біля багаття і зник у темряві. Хто злякав його? Може, ворог крадеться до нашого багаття?

Широко розплющеними очима я до болю вдивлявся в морок, напружено вслухаючись, розкривши рота. Хто злякав кроля? Койот чи лисиця? Ні! Я б почув шарудіння у траві.

«Чоловік, ворог ховається в темряві», — сказав я собі.

Але наче навмисне саме цієї хвилини Суякі гукнула мені:

— Сину мій, іди, ми приготували тобі поїсти!

Я не відповів.

«Чого вона кричить так голосно?» — з прикрістю подумав я.

Вона знову погукала, ще голосніше, ніж першого разу:

— Йди ж до багаття, сину мій!

Ледве завмер її оклик, як хтось чужий заголосив у темряві:

— О, моє рідне плем’я! Не стріляйте! Я йду, йду!

До багаття вибігла маленька бабуся, запнута шкіряним покривалом, вишитим голками дикобраза. У руці вона тримала казанок, наш мідний казанок! Я кинувся їй назустріч і, придивившись уважніше, переконався, що бачу її вперше. Хто це — людина чи привид?.. А може, це наші вороги хочуть заманити нас у пастку? Ні! Тільки люди нашого племені можуть говорити мовою пікуні так, як говорила вона!

Бабуся кинула казанок на землю, стала навколішки біля Суякі і обнявши її, вигукнула:

— О, яке щастя після всіх цих довгих зим бути знову з вами, людьми мого рідного племені! О, говори! Скажи мені що-небудь. Я хочу знов почути рідну мову.

Спочатку Суякі відштовхувала бабусю, пробувала звільнитися від її обіймів, але раптом сама обняла її і закричала:

— Я впізнала тебе, хоч ти дуже постаріла! Я впізнала тебе по рубцю біля рота: ти — Ахсанакі (Мальована Жінка). Багато років тому, коли ми уклали ненадовго мир із кроу, ти вийшла заміж за одного з них.

— Так, так! Це я! А ти…ти… О, скільки зим минуло, ми обидві постаріли. Я не знаю, хто ти.

— Суякі.

— Ти — Суякі! Ми були подругами. Разом гралися. О, Суякі, пожалій мене! Я така нещасна! — вигукнула незнайома бабуся.

— Не тужи, — сказала їй наша майже-мати. — Зараз ми поїмо, а потім ти нам розповіси, як це сталося, що через стільки зим ми зустріли тебе тут.

Сестра подала мені мою частку м’яса, і ми стали вечеряти, але обидві бабусі так розхвилювалися від зустрічі, що забули про голод.

— Розкажи нам, розкажи, як опинилась ти тут зовсім одна, — попросила Суякі.

— Я відчула, що повинна повернутися до людей мого племені й померти серед них, — відповіла стара. — Мій чоловік був доброю людиною; я його любила. Він помер місяць тому. Мала я сина, сильного й сміливого. Минулого літа, купаючись зі своїми друзями в Лосиній річці, він раптом скрикнув і пішов на дно; «підводний народ» узяв його в свої володіння. Коли помер мій чоловік, я зрозуміла, що не можу більше залишатися з кроу. Хто вони мені? Я їх ненавиділа. Про пікуні вони завжди говорили погано, обзивали їх боягузами, нікчемами. Якось я проходила повз вігвам, де бенкетували і курили вожді, й один із них вигукнув:

— Ха! Пікуні! Вони боязливі пси!

Почувши це, я так розсердилась, що зазирнула у вігвам і сказала:

— Якщо пікуні — боягузи, то чом ви не вертаєтесь у долину річки Міссурі, звідки вони вас вигнали? Адже це ваша країна, чи не так? Вона належала вашим батькам. Ну, тож заберіть її у боязливих пікуні!

Я побрела далі, а вони у відповідь не сказали мені жодного слова й довго сиділи мовчки. Я їх присоромила.

У мого чоловіка було багато родичів. Коли він помер, вони забрали всіх його коней і все майно, а мені залишили одного старого коня. Якось уночі я сіла на цього коня й поїхала на північ шукати рідне плем’я. Незабаром після того, як я перебралася через Лосину річку, кінь зник; на ніч я його прив’язала, а коли прокинулась на світанку, коня не було. Напевно, він обірвав мотузку й повернувся до свого табуна. Далі я йшла пішки; харчувалась сушеним м’ясом, а потім ловила білок і смажила їх на вогнищі.

— О, невже тобі не страшно було поневірятися одній? — спитала її моя сестра.

— Не страшно, але дуже важко. Я боялась померти раніше, ніж знайду своє рідне плем’я. Я б померла, якби не