Джеймс Віллард Шульц - Ловець орлів

нехай вони вирішать, коли та якою дорогою вирушить плем’я на південь із форту Червоних Курток. Того ж вечора він пішов до них, і вони сказали, що подумають про це й ухвалять рішення, коли ми дійдемо до Міссурі.

Через кілька днів ми підійшли до Міссурі й трохи вище від водоспаду переправились на протилежний берег. Кілька років тому наше плем’я натрапило тут на дивну нову стежку, яка тяглася берегом від підніжжя водоспаду вгору за течією річки і за порогами, там, де впадає в Міссурі Сонячна річка, обривалася. Де-не-де валялися круглі колоди. Ми знали, що цю стежку проклали білі, але не могли зрозуміти навіщо. Аж тепер Вставай-Вовк розповів нам про те, про що дізнався від своєї торговельної компанії Червоних Курток. Виявляється, загін Довгих Ножів вирушив досліджувати країну. По Міссурі вони піднімалися на човнах, а потім перейшли через гірський хребет і підійшли до одного з фортів Червоних Курток, який розташований на західному березі Великих Солоних Вод. Після того вони вернулись у свою країну. Допливши до порогів на річці Міссурі, вони витягли човни на берег і волочили їх прокладеною стежкою.

Вставай-Вовк розповідав, що Червоні Куртки були дуже невдоволені появою Довгих Ножів у цій багатій країні. Вони боялися, що ті, дізнавшись, скільки тут водиться бобрів та інших хутрових звірів, повернуться сюди, побудують форти і торгуватимуть із нами, жителями прерій.

На це наші вожді відповіли, що було б добре, якби Довгі Ножі швидше сюди вернулись. Нехай вони побудують форти на півдні нашої країни, і тоді ми будемо купувати у них дорогу зброю та інші товари.

Ох, які ми були нерозумні! Чом не здогадались ми, чом не попередили нас наші мудреці про те, що поява цих перших білих людей, Довгих Ножів і Червоних Курток, — це початок кінця, це приведе до винищення всієї дичини та й нас самих!

Коли ми розбили табір на березі Сонячної річки, до нас наблизилося шість чоловік. Ми подумали, що це військовий загін північних «чорноногих» або кайна, але це були гінці, послані до нас вождями племені «плоскоголових». Це плем’я просило у нас дозволу відвідати нашу країну, пополювати та поміняти цілюще коріння на бізонячі шкури.

Того вечора вожді й ватажки зібралися на раду і швидко погодилися виконати прохання «плоскоголових». Було вирішено, що «плоскоголові» принесуть для обміну багато коріння і через п’ятдесят днів зустрінуться з пікуні тут, біля гирла Сонячної річки.

Отже, я тепер знав, коли і де знайду своє плем’я. Не було потреби віддавати наше майно і вігвам Не-Бігунові та його дружині, щоб вони відвезли їх на північ, а потім сюди, до Сонячної річки. Ми віддали їм тільки хутро та коней, а вігвам і решту майна сховали у густому чагарнику над річкою. З собою взяли тільки найнеобхідніші речі: теплі ковдри, шкіру для мокасинів, шило, голки, нитки, кремінь, порох, кулі, рушницю, лук і стріли, а також блискучий мідний казанок. Суякі сказала, що вона боїться залишати його в кущах і нізащо з ним не розлучиться. Коли наше плем’я пішло стежкою, яка вела на північ, ми теж рушили в дорогу. Хтось мовив нам на прощання:

— Ви затіяли небезпечну справу. Ви йдете назустріч смерті.

Але останні слова Не-Бігуна додали мені мужності.

— Сміливіше! — сказав він. — Я знаю, ти доб’єшся того, що задумав.

День був теплий. Ми йшли повільно і часто відпочивали в холодку високих тополь, що обрамляли річку. Ввечері ми розвели багаття в кущах, поїли і заночували. Ніч минула, спокійно, а на світанку ми прокинулись і помандрували далі.

Долина Сонячної річки, що стікала з гір і впадала в Міссурі, — одна з найкрасивіших у нашій країні. Вона вкрита травою, яка приваблювала бізонів та антилоп, а в гаях водиться велика дичина.

Ми йшли понад північним берегом, тримаючись узлісся, зазирали в ущелини, оглядали схили пагорбів. Дичини було багато. На пагорбах паслися стада антилоп і бізонів, у гаях ми полохали оленів та лосів. Мені це не подобалося; я боявся, що сполохані нами стада привернуть увагу військових загонів, які могли бродити неподалік.

Ми часто виходили на узлісся і пильно обдивлялися долину й пагорби. Переконавшись, що ворог не натрапив на наш слід і дичина мирно пасеться на лугах, ми, заспокоєні, йшли далі.

Ми доїли останній шматок м’яса, і я мусив поповнити запаси. Коли сонце схилилося на захід, я стрілою вбив оленя. Ми розрізали тушу, але, щоб не обтяжувати себе важкою ношею, взяли тільки язик і ребра. В гаю ми розвели багаття і повечеряли. Поки жінки лагодили мокасини, я вийшов на узлісся, щоб востаннє окинути зором долину. Я довго стояв, озираючись по боках, і вже збирався йти назад, як раптом побачив стадо лосів, які вибігли з лісу неподалік від того місця, де я вбив оленя. Вони спустилися в долину, потім зникли в ущелині, і цієї миті я помітив якусь тінь, що ковзнула по високій траві. Вже смеркалося, я бачив погано, але мені здалося, що то була людська тінь.

Розділ шостий

До багаття я повертався щодуху.

— Сестро! Суякі! Втікаймо звідси! — сказав я. — На узліссі майнуло щось схоже на людську тінь.

Вони не розпитували мене, схопилися і мовчки заховали шила й нитки в торбинки. Ми поділили між собою ношу. Я взяв зброю і м’ясо, й утрьох ми вийшли із гаю; далі простягся луг, а за ним починався новий гай. Дуже не хотілося мені перетинати відкритої місцини, і я в задумі подивився на протилежний берег річки, де густо розрослися дерева.

— Мілко тут чи глибоко — все одно, ми мусимо переходити через річку, — сказав я.

Вода ледве сягала нам колін. Ми вибрались на берег і увійшли в ліс. Тут мені довелося зачекати, поки сестра та Суякі взули мокасини, яких іще не встигли полагодити.

— Розкажи нам, що ти там бачив? — спитала Суякі.

— З гаю, в якому я вбив оленя, вибігли лосі, а на узліссі майнула чиясь тінь. Вона нагадувала людину. Потім тінь щезла за деревами.

— Можливо, це був ведмідь, — висловила здогад Суякі.

— Так, може, й він.

— Хоч би хто це був, ми далеко звідси не підемо, — вела вона далі. Я мушу повернутися до багаття, там залишився наш казанок.

Справді, поспішаючи, ми забули про мідний казанок, а без нього жінки як без рук. Подумавши, я відповів:

— Якщо це був ворог, він ішов до верхів’я річки. І, звичайно, він не один. Може, вороги напали на наш слід. Будь-що ми постараємося не потрапляти