Марина та Сергій Дяченко - Мідний король

думаю, пропадати так пропадати… й пішов. Усе розповідав, як ти велів. У них очі засвітились отак. — Глен склав перед очима великі й указівні пальці. — Я тепер їхньою людиною вважаюсь.

Розвіяр задумався.

— Чого ти хочеш за це, Гленіре? — спитав він нарешті.

— Ти обіцяв дати мені зброю. І ще…

— Жінку?

— Так.

Розвіяр мимохідь пригадав Джаль і своє пристрасне бажання відвезти її з замку, викрасти.

— Вона твоя.

У Глена розширилися зіниці. Він мовчки опустився перед Розвіяром на одне коліно.

* * *

Ще через кілька днів замок пережив наліт стрільців на криламах. Яска побачила їх перша й підняла тривогу. Розвіяр велів їй не втручатись; робітники розбіглись, рятуючись хто куди від пущених з неба стріл.

Крилам було шість. Вони піднімались високо, а потім падали одна по одній, і наїзники обстрілювали замок, легко відшукуючи вразливі місця, засаджуючи стріли у вентиляційні продухвини, в щілини, в бійниці. Одного ремісника вбито з маху. Двох вартівників поранено. На середній галереї засів загін під проводом Брана, і стінні арбалети вперше дістали бойове застосування; жодної крилами збити не вдалось, але обстріл припинився. Птахи піднялись, окреслили коло над замком, мов обіцяючи скоро повернутись, і пішли за гори.

Відтоді нальоти повторювались кілька разів. Сотник Бран навчав молодих робітників стріляти з лука. Робота пішла повільніше, пастухи перестали показуватись у замку, шпигуни доносили Розвіяру, що настрій у людей пригнічений і багато хто не проти того, щоб утекти. Тим часом патруль на перевалі теж зазнав обстрілу, з п’ятьох патрульних загинули троє, їх не врятували ні щити, ні укриття. Тарі-Колесо був поранений.

Яска напівлежала в кріслі на вежі. Їй було погано; вона смикала перстень на своїй руці, ніби бажаючи його зняти — і не зважуючись.

* * *

Гінець-Під-Вечір не дарма дістав своє ім’я. Сутінки в горах наступали все раніше; Далекий Світоч стелився над землею, його світлу шкуру було видно здалеку. Гінець стояв на стременах, у його руці був обривок білої тканини, яким він розмахував над головою. Коли обох привели до Розвіяра, цей клапоть усе ще був затиснутий у нагора в кулаці.

— Війна, — сказав він з порога. — Ми приймемо імператорську владу, або нас переб’ють.

— Дістали райдужну грамоту? — Розвіяр криво всміхнувся. — «Імператор тужить за кожним своїм підданцем»?

— Я не вмію читати, — сухо мовив Гінець. — Старійшинам принесли вість від намісника, всі знали, що так буде. На тих землях збираються війська. Не патрулі — війська… Багато верхових птахів. Багато чужинців. Багато сталі, кузні, дим… Хочуть нас прикінчити, — він прокашлявся, — одним ударом. Як ляскуна.

— Що вирішили старійшини?

— Послали нас до тебе. Якщо ти вірний… якщо твої слова лишаються в силі — готуйся до бою. Ти, твої люди. Твій маг.

— Мої слова лишаються в силі, — сказав Розвіяр.

* * *

Він перевірив пости.

Він жестом зупинив Лукса, який дуже хотів поговорити:

— Потім.

Піднявся на вежу. Яска лежала. Їй знов було недобре.

Розвіяр присів на краєчок ліжка.

— Почалось? — тихо спитала Яска.

— Так.

— Лукс хотів мене відвезти.

— Як?! — Розвіяр розгубився.

— Урятувати мене й дитину… відправити в дальні печери. Сам хотів лишитися з тобою.

Розвіяр довго мовчав, стискаючи й розтискаючи кулаки.

— Він думав про моє життя, — тихо сказала Яска. — Він мене кохає.

— А я тебе не кохаю?!

— Ти думаєш тільки про перемогу.

— Так. Бо ця перемога буде й твоя теж. І нашої дитини. Ми не можемо не перемогти.

Ясчин погляд прояснів.

— Ти кидаєш мене в бій, — сказала вона з ніжністю. — Мене, слабку вагітну жінку.

— Неправда. Ми разом ідемо в бій: я воїн, ти маг.

— Ось за це я завжди тебе любитиму. — Вона приплющила очі. — Тебе, а не Лукса. Який віддасть за мене і життя, і честь, і перемогу… Вийди, мені треба вдягнутись.

— Я збирався зшити тобі нову сукню, — пробурмотів він, піднімаючись.

— Мені зшили сукню. — Вона слабко всміхнулась. — Поки ти збирався, Лукс про все потурбувався, привів кравця… І сукня, і зимовий плащ з облямівкою. Відправляючись на смерть, я хочу бути як шляхетна пані… Жартую, жартую. Моя нова сукня гідна нашої майбутньої перемоги.

Вона розсміялась. Щось у цьому сміху не сподобалось Розвіяру: гіркота?

* * *

Над пласкою рівниною посеред Нагір’я кружляв перший сніг. Вершники стояли бік у бік; у кожного на голові був шолом, на плечах — панцир, за спиною — щит. Бійці передового загону тримали по мечу в кожній руці: вершники на своїх братах здавалися чотирирукими. Уздовж флангів стояли арбалетники. За рухомим укріпленням з обкутих залізом колод засіли піші лучники, серед яких було багато жінок. Усі нагори, здатні носити зброю й не згодні коритись владі Імператора над собою, видихали білу пару в зимне повітря цього ранку.

Окремим невеликим загоном стояли вартівники з замку. Похмуро дивилися перед собою. Сотник Бран дивився на світ крізь прорізи в шоломі — старий каліка, він був майже зайвим у цьому бою, але все-таки прийшов.

Земля здригалась, і все сильнішав зустрічний вітер. Протилежний кінець поля взявся туманом, і він згустився не сам собою. Білу завісу тримала вміла рука: маг поки що ховав своє військо, і нагори не бачили нічого, крім білого марева.

Потім туман розсунувся, як штори, одним поривом вітру. І ті, кого він ховав, одностайно рушили з місця. Задрижала земля.

* * *

Біла вода здавалась щільною, як камінь, а пісок — хистким, майже прозорим. Яска йшла вздовж берега, загрузаючи на кожному кроці. Здавалося, перстень на пальці завдає їй нестерпного болю.

— Тут, — затнувшись, вона спинилась. — Я не можу… цього торкнутись. Хто з вас?…

Лукс увійшов у крижану воду, не знімаючи сідла й стремен.

* * *

Багато кігтів уп’ялось у камінний дрібняк. Багато кулаків хапливо стислось. На лаву звіруїнів повільно, мов розганяючись, насувалась армія піших, закованих у залізо, зі списами такими довгими, що їх неможливо було стримати одній людині. Над головами в залізної армії кружляли, як смерч, десятки крилам.

Нагори дивились, піднявшись на стременах. Дивились, присівши на задні лапи. Дивились, бажаючи витерти піт з обличчя й натикаючись долонею на забороло шолома. У тому, що настав кінець, ні в кого в цю мить не було сумніву.

Їх заманили в пастку. Але, одного разу вийшовши на безнадійний бій, вони битимуться, поки не вмруть. Їхні тіла здобрять землю для чужих народів. І не залишиться дітей.

* * *

Лукс виринув утретє. Біла вода стікала по пасмочках його волосся.

— Я нічого не бачу. — Він закашлявся. — Тут глибоко…