Марина та Сергій Дяченко - Мідний король

— Навіщо ти це зробив? — просто спитав звіруїн. — Чому не прийшов з військом і з вогнянками? Чому прийшов… як прийшов? Це ж випадковість, що тебе не вбили. Я сам кілька разів тримав тебе не стрілі… тримав напевно.

Лукс затрусився. Закусив губу. Глянув на Розвіяра з докором. Відвів очі.

— Усе випадковість, — сказав Розвіяр. — Випадковість, що вас народилося троє чотириногих в однієї матері. Випадковість, що дівчинка-гекса не загинула в лісі. Випадковість, що моя стріла вбила мага. А може, не випадковість?

Він дивився в очі Далекому Світочу. Той поточився назад під цим поглядом.

— Ти тримав мене на стрілі, але не вистрілив. Що втримало твою руку?

— Не знаю. Може… я подумав…

— Я знаю. Тебе втримала моя воля. Тому що це я хотів зібрати всіх воїнів, які шанують старий закон, в одному місці. І говорити з ними так, щоб вони слухали. Я це зробив, Світочу. А ти — що хотів зробити ти?

Звіруїн обхопив себе за плечі тим жестом, який Розвіяр багато разів бачив у Лукса.

— Зрадити мене? Зламати домову? — м’яко провадив Розвіяр. — Назавжди погубити свій народ?

— Чому ти говориш з ним, якщо я — вершник? — процідив Гінець-Під-Вечір.

— Тому що він мене слухає. А ти — ні.

— Ти чаклун. Ти плутаєш мізки. Ти збиваєш із пантелику. Чому ми тебе не застрелили одразу!

— Заткнись, Гінцю, — прогарчав Лукс. — Ще хоч слово, і я твій брехливий язик на руку намотаю!

— Тихо, — мовив Розвіяр. — Далекий Світочу, ти брат Лукса, а значить, мій брат. Гінець-Під-Вечір, ти брат Світоча, а значить, мій брат теж. Хто з вас може відповісти: за що Ранок-Без-Похибки прокляв свій народ?

Ніхто, навіть Лукс, не сподівався такого питання. Далекий Світоч насупився. Лукс, звузивши очі, втупився у Гінця-Під-Вечір, а Гінець — так видалося Розвіяру — здригнувся.

— Він був маг і повстав проти законів, — по довгій паузі сказав Далекий Світоч.

— Чому? — Розвіяр усе ще дивився на Гінця.

— А як може маг бути рабом? — з несподіваною злістю спитав Лукс. — Зі слідами від острог на боках?

— Він убив свого брата, — сказав Далекий Світоч, дивлячись у підлогу.

— А ти, Світочу, ніколи не хотів убити Гінця?

Молодий звіруїн хотів відповісти одразу, але затнувся.

Декілька хвиль побратими дивились один на одного.

— Ти шукаєш пояснення, якого нема, — похмуро сказав Лукс. — Він був маг, от і все. Нам ніколи не зрозуміти магів.

— Дурня. Яска маг, але я розумію Яску… наскільки взагалі чоловік може зрозуміти жінку. А ти?

— У мене була сестра, — раптом сказав Гінець-Під-Вечір, і Лукс, який поривався щось відповісти, затнувся.

Гінець-Під-Вечір дивився в підлогу.

— У дитинстві я чув од неї… а вона підслухала розмову матері з бабкою. Вона…

— Що? — не витримав Розвіяр.

— Про це… не можна говорити, — пробурмотів Гі-нець. — Приносить нещастя. Не можна говорити вголос.

Розвіяр приплющив очі. «Плодючість для них — здатність самки приносити дитинчат, а найстрашнішим злом, про яке не можна говорити вголос, уважається…»

— Безпліддя, — пошепки сказав Гінець.

Його карі очі гарячково блищали на зрошеному потом обличчі. Стояла сторч коротка темна борода.

— У нього… Ранку… і в його брата було дві дружини. Одна з них… не народила жодної дитини протягом п’яти років. Її…

— Її принесли в жертву Озеру. — Розвіяр, не втримавшись, узявся за голову. Йому привидівся чорний пліт з підвішеною до поперечини жіночою фігуркою; він побачив закинуте обличчя Яски. — Шуу… Богиня Воф… Як я тільки…

— Чому ніхто не знає, а ти знаєш? — жорстко спитав Лукс. — Чому ніхто не знає того, що ти розповідав? Адже всі пам’ятають ім’я Ранку-Без-Похибки?!

— Моя бабка повитуха. — Гінець потер долонею лице. — Тоді вона була зовсім молода… Вона бачила жертвоприношення. Відтоді, як перестали народжуватись діти, вона поклялась Озеру, що мовчатиме, поки не прийме немовля… Відтоді не сказала ні слова.

— І це теж випадковість? — тихо спитав Розвіяр.

Ніхто йому не відповів. Кілька хвилин спливло в тиші.

Потім Розвіяр піднявся. Уклав меч у піхви. Відчинив важкі двері, гукнув у темряву коридора:

— Пропустіть їх. Нехай ідуть.

* * *

Другого дня повернувся Гленір, колишній раб, засланий шпигувати в порт Фер. Дівчина, що прислужувала в замку, побачила його перша — вона прала біля річки; кинувши білизну, рабиня кинулася Глену назустріч і довго бігла, спотикаючись, збиваючи ноги.

Білизну ледь не віднесло потоком. Інтендант Шлоп був незадоволений і пробачив рабині тільки з особистого прохання Розвіяра.

Глен був худющий, битий життям, але дуже бадьорий. Розвіяр розмовляв з ним на балконі володаря — де буйно розрослись кручені рослини, де відкривався прекрасний краєвид на ущелину. Глен не знав про двох інших шпигунів, посланих Розвіяром, але з його розповіді стало зрозуміло: обидва загинули, невідомо як і де. Хап не повірив їм, подумав Розвіяр.

Глен розповідав: утікачі дістались до Фер. На той час переворот відбувся остаточно; усі, кому Глен буцімто «допоміг утекти», були людьми Хапа або одразу перекинулись на його бік.

Вони розповідали новому нічному барону про те, що він і так знав: замок захоплено, Дол-Шерт мертвий. Виявляється, в Хапа було домовлено з колишнім моряком про якийсь умовний лист, Хап його не дістав, а в листі Розвіяра одразу впізнав підробку. Хап страшенно розлютився і прилюдно пообіцяв зварити Розвіяра в казані; у нього є люди, ціла армія. Почасти перекинулись колишні горлорізи Новка, почасти прийшли нові, з моряків.

Так, люди Новка не здались одразу: Хап витратив час і гроші, щоб викурити їх із міста або вбити. Так, Хап круто взявся за діло: щоночі з вулиць збирають не три-чотири трупи, як раніше, а іноді по цілому десятку. Хап надзвичайно жорстокий, його бояться навіть найближчі поплічники. У Глена аж жижки дрижали, коли він розмовляв із Хапом; Глен розповідав про себе, що він колишній раб, обпоєний «солодким молоком», що допоміг утекти горлорізам, розраховуючи на зиск, і попросив у нічного барона бодай дрібного, але заробітку. Хап спершу не вірив, задавав хитрі питання, Глен десять разів умився потом, поки його нарешті поставили збирати мзду в бідному кварталі вуглярів. Хапові служать люди з прибережних селищ, називаються рибалками, але насправді вони пірати. У гавані Фер нікого не чіпають, але на морських шляхах — тільки тріски летять.

— А головне? — жадібно спитав Розвіяр. — Тобі вдалось?

Глен нервово потер долоні:

— Їх двоє, вони теж із піратів, в одного прізвисько Жнець, а в другого Култих. З Хапом давно вже на ножах. Своїх людей у них мало, але — звірі добірні, вони на донного дракона ходили три сезони… Я все боявся до них підкотитись.

— Ну?

— Та плюнув,