Марина та Сергій Дяченко - Мідний король

— А я не можу тебе змінити, твоє рішення — камінь… а моє — плювок… Так, я всього лише жінка! Я нічого не значу!

Він обійшов навколо столу й обійняв її. Вона ридала, як дитина, умиваючись сльозами й шмарклями.

— Іди до Шуу! Іди куди хочеш і роби що хочеш… І пусти мене, не займай!

Вона з запізненням стала пручатись. Тепер він тримав її й не збирався випускати, хоча її штовхани були вельми відчутні для ребер.

— У мене буде дитина! — прокричала вона, задихаючись від сліз. — Дитина! Твоя дитина!

З несподіванки він стис її сильніше. Вона скрикнула, шарпнулась і, пручнувшись, сильно вдарила його по обличчю.

Він розімкнув руки. Яска сунулась до дверей. Поглянула на свою руку, потім на Розвіяра; в її очах був жах.

— Пробач, — прошепотіла вона. — Я не хотіла… Пробач!

Її очі гарячково блищали, злітали краплі з мокрих вій:

— Ти надто видатний воїн для простої баби… Ти надто великий, Розвіяре, я не бачу твого обличчя… тільки якщо закинути голову…

Він мовчки став перед нею навколішки. Стис її мокрі, холодні долоні, губами наткнувся на перстень, і в цю мить затупотіли в коридорі швидкі кроки:

— Розвіяре! Зрада в замку! Бій…

* * *

Він узяв із собою меч гекса. Перебуваючи на самоті, без Лукса, він інстинктивно надавав перевагу «фамільній» зброї.

Вогкість, холод, запах диму й свіжого будівельного розчину; ударили по обличчю зелені гілки, що затягли балкон над середньою галереєю, кручені сходи ввірвались круто вниз. Він устигнув на розв’язку; на землі, під купою нападників, звивався Гінець-Під-Вечір, а Далекий Світоч, його чотириногий брат, зійшовся в близькому герці з Луксом.

Розвіяр вилетів на широкий майданчик перед відбудованою стіною, коли Лукс вибив зброю з руки родича і пазуристою лапою вдарив його по лиці. Голова звіруїна хитнулась, на щоці виступили криваві смуги, він присів на задні лапи; другий меч Далекого Світоча вже валявся під ногами вартівників серед камінного дрібняку, але, навіть беззбройний, чотириногий не думав здаватись — він кинувся на Лукса, випустивши кігті.

Два звіруїни зійшлись, шарпаючи один одному боки. Полетіла клоччям шерсть. Лукс приставив свій клинок до горла Світоча, і той завмер на землі, щосили луплячи хвостом.

— Розвіяре, — задихаючись, став доповідати Тарі-Колесо. — Вони хотіли втекти! Вони поранили Хропуна… Малюк і Рудий у тих у заручниках, а ці хотіли втекти!

— Обережніше, — завважив Розвіяр. — Якщо ви їх придушите — Малюкові й Рудому не буде добре від цього.

Гінець-Під-Вечір дивився на нього знизу вгору безумними, налитими кров’ю очима.

— Це порушення договору, — прогарчав Лукс. — Я навмисно приглядав за ними… І вгадав!

Його смугаста шкіра була скривавлена в кількох місцях.

* * *

Двоє заручників-звіруїнів, Гінець-Під-Вечір і Далекий Світоч, трималися в замку непомітно й тихо, стараючись не навертатись на очі Розвіяру. Якось він бачив, як нагори, сховавшись у боковій галереї, спостерігають за випробуваннями стінного арбалета. В обох були напружені, понурі обличчя: відродження потуги замку лякало їх.

— Розв’яжіть їм руки.

Тарі-Колесо повагався, але виконав наказ. У кімнаті з басейном забрали стіл; заручники стояли біля стіни, несвідомо шукаючи підтримки один в одного. Гінець-Під-Вечір відбувся в сутичці синцями й подряпинами, зате світла шкура його брата висіла клоччям: по ній жорстоко пройшлись пазурі Лукса.

— У нас лишився ще трилисник? — спитав Розвіяр.

— Я розпорядився, — крізь зуби озвався Лукс. — Уже варять.

Яска сиділа в кріслі, випрямивши спину. Неможливо було повірити, що зовсім недавно в цій самій кімнаті вона ревіла, як вітер у димарі: могутній маг поважно сидів, склавши руки на поруччя, і довгі рукави збіглись до ліктя, даючи волю бірюзовому каменю.

Гінець-Під-Вечір дивився собі під ноги. Далекий Світоч, навпаки, шукав очей Розвіяра; його смагляве обвітрене лице когось страшно нагадувало, когось із давніх спогадів.

— Дякую, Тарі. Ідіть.

Вартівники вийшли. Розвіяр чув, як Тарі виставив чати в коридорі. Чудовий служака, подумалось Розвіяру. Хоча й молодий.

Він перевів погляд на Лукса. Той, відійшовши до світла, оглядав зброю, відібрану в утікачів:

— Який розумник лишив їм клинки? Який ідіот здогадався?!

— Я, — сказав Розвіяр.

— Молодець, — кинув Лукс крізь зуби.

— Луксе, ви не родичі з… — Розвіяр указав очима на Далекого Світоча.

— Ми брати. — Лукс дивився мимо. — Рідні. У дитинстві його поміняли на дівчинку. Віддали до іншої родини. Він другий по старшині… Гордість клану, двічі переможець Довгого Походу. — Голос Лукса звучав монотонно. — Короткий Танцюра весь змучився через те, що йому дістався я, а не Світоч…

— Розвіяре, я потрібна тобі? Ти їх допитуватимеш? — холодно спитала Яска.

Він подав їй руку, допомагаючи піднятись:

— Ти завжди потрібна мені, ваша могутносте. Але зараз перепочинь.

Стиснув її долоню. Обійняв за талію, на мить затримавши руку на її пласкому поки що животі. Жінка обмерла; Лукс уловив іскру, що проскочила між ними. На дні його очей щось змінилось.

Яска вийшла, велично ступаючи, піднявши підборіддя. Де вона навчилась так ходити, укотре здивувався Розвіяр. Звідки ця постава голови? Звідки плавкість у кожному русі? Він провів її поглядом, і Лукс провів її поглядом. І обидва бранці провели Яску поглядом — Гінець насторожено. Світоч — з гіркотою.

Двері зачинились.

— Далекий Світочу, — сказав Розвіяр, — якщо я зараз уб’ю Гінця, твого побратима і вершника, — ти підеш за ним у країну мертвих?

Гінець підняв голову. Світоч звузив очі, глянув спідлоба і став таким схожим на Лукса, що Розвіяр злякався.

— Так, — сказав Далекий Світоч.

Розвіяр витягнув з піхов меч гекса. Лукс помітно здригнувся. Гінець-Під-Вечір примусив себе стати рівніше. Світоч важко дихав, його боки надимались і спадали.

— У вас є дружини? — спитав Розвіяр.

— Так.

— У вас є діти?

— Ні, — з ненавистю виплюнув Гінець. — Ти знаєш чому.

— Навіщо ви вирішили зламати домову? Зламати мій успіх, який я добув ціною своєї крові?

Розвіяр говорив, погладжуючи темний, без проблисків клинок.

— Ми не відповідатимемо тобі, — скоро сказав Гінець. І в ту ж мить слова линули з нього, ніби прорвавшись: — Тому що ти ворог! Ти… У тебе… Ти оманою випрохав собі перерву… щоб відбудувати, і наші старійшини повірили тобі! Вони не знають, що ти таке, ти обдурив їх! Арбалети… машини… вогнянки! Вони не бачили цього, вони не знають, що тут відбувається!

Далекий Світоч мовчав. Розвіяр відчував його погляд; якщо очі Гінця метались по кімнаті, не зупиняючись на обличчі Розвіяра, то Далекий Світоч дивився прямо, ніби чекаючи відповіді.

Гінець нарешті усвідомив, що говорить сам у тиші, говорить без принуки й не може зупинитись. На превелику силу він примусив себе замовкнути. Закашлявся.

— Про що ти хотів мене запитати, Світочу? — Розвіяр усівся