Сергій Оксенік - Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля

ж його… той… Борода…

— А правду кажуть, що є якийсь камінь, на якому всю правду написано?

— Яку таку правду?

— Ну, про те, що в світі далі буде.

— У якому світі? Ти вже як хочеш щось сказати, то кажи.

— Отакої! Чого це ти так дратуєшся?

— Сам ти дратуєшся. Тут і так спати хочеться, наче тобі в очі піску насипали, так іще ти з дурницями!.. Камінь…

— Ні! Я вам скажу, Каченя, це… Скажи, Вуханю?

— А що тут той? І так воно все… Хіба ж я раніше не казав?

— Ой, ви тільки не кажіть мені! Хто її змушував?

— А що їй було робити? Вона одна! Одна, розумієте? Все життя одна! Все життя!..

— Ну, то й що?

— А те, що ви, чоловіки, просто безсердечні довбні!…

— Та де ж це діти? Вони живі?

— Кажуть, живі. Я, знаєш, що думаю…

— Що?

— Що вони сюди не прийдуть.

— Сплять, думаєш?

— Та як вони можуть спати! Просто… образилися вони на нас. І правильно образилися…

— А мій Миша трьох вовкулаків застрелив! І такий влучний — я ніколи б не подумала!

— Що ви кажете, Помидоро!

— Ой! Ви ще скажіть, що не вірите!..

— Та хай йому грець! Що ви таке кажете! Хіба я можу вам не вірити? ВАМ!!!

— Ні, це вам хтось уже напридумував. Того ведмедя привела Марічка.

— Та перестаньте! Таке мале — і такого великого ведмедя?

— Ой, сусідко, воно завжди так буває. Подивіться на Мишу й Помидору. Ти могла собі подумати, що така дебела… Помидоро! Як же я рада тебе бачити! Як воно у вас там?

— Що вам сказати! Це був жах! Жах!! Якби не мій Миша… Ти собі не уявляєш — він застрелив п’ятьох вовкулаків!

— Скільки?

— Не хочу брехати, але не менше чотирьох. Він же у мене стрілець!.. Ти ж знаєш!

— Помидоро, хто ж не знає!..

— Та я ніколи не повірю!

— То я, по-твоєму, брешу?

— А хіба я таке сказав?

— Так ти ж сказав, що ніколи не повіриш!

— Не повірю!

— Так значить, я брешу?

— А такого я не казав.

— Та як же не казав?! Ти ж сказав, що ніколи не повіриш!

— І не повірю!

— Так от, щоб ти знав, це чиста правда!

— Ну, то й що?..

— Так вона справді сама себе запалила?

— Та цур тобі пек! Хіба ж хтось може таке зробити!?

— А як же? Вона… Сама себе запалила…

— А…

— А мала!! Я вам скажу, я б такого й не уявила.

— А я б уявила? Ага!

— Таж такий дурний, що далі нікуди! Вічно прийде невчасно.

— О! І до нас так само! Тільки що, а тут і він…

— Ти ба, яка вона хижа падлюка!

— А в цьому я ніколи й не сумнівалась! У неї ж на пиці все було написане!

— Воно так, але ж така вродлива!

— Хто?

— А хіба ні?

— Ну, не знаю!.. Якщо вона вродлива, то я просто вовкулака.

— Ні… ну… Хто ж таке каже?..

— Він просто взяв і кинуся в огонь.

— Та перестань!

— Не перестань, а просто взяв і кинувся. Там була стіна вогню. Суцільна.

— А вона?

— А що вона? Вона вже втратила тяму. Якщо хочеш знати, вона вже насправді була нежива тоді.

— Так вона померла?

— От чого не знаю, того не знаю. Але кажуть, що померла.

— А він?

— Хто він?

— Ох, ти ж прямо душу виймаєш! Або розповідай, або запитуй! Борода як?

— А як він може бути? Можеш собі уявити: суцільна стіна вогню. Ти б вижив?..

— А ще кажуть, вона може з листям розмовляти, з зайцями, вона навіть розуміла все, що Пластун говорить!

— Ой, кумо, не вірте всьому, що кажуть. Я ще розумію, з листям. Але Пластун!..

— От не вірите, й не треба. А ще кажуть, у річці живе якийсь такий Чека.

— Хто?

— Кажу ж вам, Чека. Він чекає.

— А-а-а!..

— Ні, йому просто стріл не вистачило. Бо якби більше стріл, то Миша просто їх усіх би повбивав. Я вам чесно кажу: я змигнути не встигала, як він пускав нову стрілу.

— І що?

— А що ви думаєте? Як стріла, то й вовкулака. У нас там навколо хати просто… я вам кажу!.. Просто звалище вовкулачих тіл.

— Та що ви кажете!

— Ну!!! Я вже казала: «Мишо! Чого ти не ходиш на полювання? Такий стрілець, як ти, — і не ходиш на полювання!»

— А він?

— Що — він?

— А він що відповів вам?

— Звісно, що. Каже, якщо я ходитиму на полювання, то хто ж їх усіх навчатиме?!..

— Якби ж я сама їх не бачила!

— А я про що кажу! Яка така черва може цю велетенську тварюку кудись погнати?

— А я про що кажу? Вовкулаки — це вовкулаки, а черви — це черви. Мої кури…

— І мої! Їм проса не давай! Як побачить черв’яка, просто на місці не втримаєш!..

— І він, кажуть, прямо кинувся в полум’я, і виніс її на руках!

— І що?

— І що! Впав просто на землю. Вона — й то менше обгоріла, ніж він. Чорний, як перепечена картопля. І — впав.

— Так він живий?

— Я ж кажу тобі: помер на місці.

— Ох!!!

— А я тобі про що? І заради кого! От я все можу зрозуміти, але — Каченя?!!..

— Так. Але вона справді дуже добра.

— Ой! Не треба мені розповідати! А то ти колись бачила хоч одного чоловіка, якому доброта дорожча за пику!..

— Але ж бач, поліз у полум’я!

— Та він би за кого хоч поліз. Просто вона опинилася ближче.

— Або він…

— Її послухати, то Миша всіх вовкулаків перестріляв!

— Ага!

— А Лисий, виходить, взагалі ні при чому!

— Ага!

— Хай ще розкаже, що це її Борода з полум’я витяг!

— А що ти думаєш! Вона б не проти!..

— Інженер усе це знав. Від самого початку. Він просто хотів нас уберегти.

— Та! Ти ще скажи, що Лисий хотів нас усіх занапастити!

— О! Ти порівняла! То Інженер, а то Лисий!

— А я тобі скажу, в чому там справа. Інженер просто не вірив, що ми можемо перемогти вовкулаків.

— Правильно! А Лисий уже їх перемагав. От і все.

— Ой, сестро, не все. Не все!

— А що ж іще?

— Не знаю. Але вчора я його побачила… І ти знаєш, я цю Лелю розумію. Я б у такого й сама закохалася.

— Сестричко! Не ти одна така.

— Та! Малий